«Ми давно знайомі, Даринко. Але кожного разу забуваю спитати, чи ти, бува, не жебракувала колись у нашому селі? З тобою – ще дві дівчинки було. Заходили і до нас, а моя мати віником вдарила тебе по ногах. То це ти – чи ні?». Даринка затремтіла, як гілля на вітрі. Щастя, що наповнювало кожну її клітинку, вмить розвіялось. Вона й подумати не могла, що мати її коханого і є та жорстока жінка

 


У той спекотний день пасажири зраділи, що нарешті в період карантину стали відправлятися поїзди. Я стояла на пероні поруч із старенькою жінкою, яка, як і я, чекала потяга «Тернопіль – Іване-Пусте». Людей було негусто. Як раптом звідкілясь вибігає на площадку зграйка хлопчаків і один з них кидає під ноги булочку, що не доїв, і починає нею футболити. Голосно регочучи, до нього долучаються інші. «О, Господи, дітки, що ж ви робите? Мабуть, ви ніколи голодними не були!» – у вицвілих з роками очах старенької з’являються сльози.

Мені теж стає кепсько на душі – черствіємо, з жиру бісимося, а ще питаємо, чому Бог нас якимись вірусами карає. У вагоні сідаю навпроти пані Дарини – так жінка себе назвала. Вона ніяк не може заспокоїтися, дістає валідол. А потім під мелодію коліс потяга починає розповідати свою історію.

Даринка була однією з тисяч дітей, кого доторкнулася сумна операція «Вісла». У польському селі Одрехова, звідки їх переселили, було у них чимале господарство, добротний дім, поле. Батькам не під силу було самим обробляти таке хазяйство, тому наймали слуг. Однак слово «слуги» заборонялося говорити у них. «То – наші люди», – кликав їх батько. Дехто приходив до них на роботу із їх села, були й із сусіднього, тому залишалися ночувати. Коли ж в Україні поселили їх у хату-розвалюху, батько ніяк не міг змиритися з тим, що усе, важкою працею нажите добро дісталося чужим, а він тепер не може дати ради своїй сім’ї.

Якось мала Даринка почула від своїх двоюрідних сестер Катрі і Тосі, що ті досвітком збираються йти в сусіднє село просити харчів. Мовляв, багато дітей так роблять і повертаються додому з повними кошиками. Бажанням і собі допомогти батькам загорілося серце малої Даринки. Ранесенько, коли батьки ще міцно спали, вона перелізла через вікно. На вулиці вже чекали її сестри.

Йшли довго, плуталися у дорозі, зупинялися, бо боліли їх ніжки. Зайшли у село разом із сонечком. По черзі стукали у двері, несміливим голосочком казали, чому прийшли. Дехто співчутливо кивав головою, кликав їх до хати, щоб нагодувати. Були й такі, що не відчиняли, навмисне голосно регочучи за дверима: «Та то лемки їсти хочуть!».

З невеличкими здобутками у кошиках дівчатка йшли далі, як раптом вловили своїми носиками духмяний аромат свіжоспеченого хліба. Той аромат вони не могли забути, адже в рідному домі щотижня мати пекла хліб. Дівчатка пішли на запах і наблизилися до багатого, як на той час, будинку. «Чого стукаєте, саранча?» – на порозі встала повновида молода жінка.

«Хліба хочемо. Хоча б по скибочці», – тихим голосочком мовила Даринка. Жінка єхидно зареготала: «По скибці, кажете? Ач, які хитрі! Вас троє, скибка по скибці – і пів буханки буде! Понаїжджало тут вас! Їдьте собі у свою Польщу, геть звідси!» – вона схопила з-під порога віник і потягнула ним по ногах Даринки.

Дівчинці вмить потемніло в очах, жаль стиснув серце, і вона провалилася у порожнечу… Не пам’ятала, скільки пролежала непритомною на чужому подвір’ї, у чужому селі. Коли відкрила важкі повіки, побачила якусь жінку, яка обливала її водою, тормосила за худенькі плечі: «Нещасні діточки! До кого ж ви просити пішли? До тих скупердяїв, яким пів світу мало? Зараз нагодую вас, я теж хліб спекла. Корівку видоїла. Боже, які ж ви худесенькі!» – жінка допомогла Даринці звестися на ноги, повела на своє подвір’я, де вже сиділи на лавці Тося з Катрусею і сильно плакали.

Ароматний борщ із куркою, який щедро розлили дівчаткам у тарілки, нагадав їм, як багато птиці було на їх господарстві. Однією птицею розраховувалися із робітниками, іншу – розмножували, що й рахунку їй не було! Марта, так звали жінку, поклала кожній у кошик хліба, сиру, по кілька яєць, грушок і яблук.


«Приходьте ще, діточки. Що зробиш, коли доля ваша така бідова», – погладила усіх трьох по голівках.

Дорогою додому у сестер заболіли животи. Мабуть, тому, що голодними апетитно поїли. Вони заледве дійшли до свого села, де їх уже шукали перелякані батьки. Ну й дісталося їм, що таємно втекли жебракувати! Цілий тиждень навіть гратися разом не дозволяли. Мати Даринки – Стефанія, глянувши на опухлі ніжки доньки, розридалася: «Ніколи не думала, що моя дитина жебракувати піде. Скільки збіжжя, круп ми у стодолі закопали. Спеціальні ящики з бляхи збивали, але, мабуть, не повернуть нас назад додому».

Дехто тоді ще жив надією, що це якась помилка влади, і їхнє переселення – тимчасове. І тільки згодом збагнули – це назавжди!

Даринка заледве закінчила п’ять класів, як батько сказав: «Вмієш читати і рахувати, то й досить з тебе тої науки. Скоро дитина ще одна буде, будеш глядіти її». З народженням брата Остапа одинадцятирічна Даринка стала дорослою. Носила воду з криниці, прала пелюшки, вирізані із сувоїв лляного полотна, які привезли з собою. Вчила його ходити. Навіть коли Остапчик спав – не сиділа без діла: разом з матір’ю сапала на городі, ліпила глиною потріскані стіни хати.

Коли Даринці виповнилось чотирнадцять, пішла в райцентр працювати на заготзерно. Двигала мішки разом із дорослими, але ніколи не жалілася, була веселою. Швидка, кучерявенька, із симпатичною родимкою на щоці – Даринка полюбилася усім.

Та якось по-особливому дивився на неї їх молодий бригадир Тимофій. Чистий струмочок кохання задзвенів у серці хлопця, але зізнатися дівчині в цьому – не наважувався, бо Даринка була неповнолітньою. Не знав тоді Тимко, що і Даринка закохана в нього. А тихими ночами довго не може заснути не лише тому, що від важкої праці болять руки, а й від думок про коханого.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩