Якось до Надії прийшов сусід і запропонував купити у неї шмат городу: «Ти – одна, скільки тобі треба? А в мене п’ятеро дітей». Надя вагалася. З одного боку, що батьки сказали б? Вони ж усе життя трудилися на цій землі. З іншого – вона роботу має, а великий город потребує тяжкої праці. Чи дасть сама раду? Мріяла вийти заміж за Павла, господаря на обійсті мати. Гадала – кохання у них взаємне, але Павло виявився одруженим, у нього підростала донька. Тож Надія пристала на пропозицію сусіда

 

Найдорожче, що є у кожного з нас, це – мама. І скільки б тобі не було років, ти дитина, поки ще жива мама. Матусі для нас є завжди молодими.

Коли Надя з’явилася на світ, мамі Вірі було 46. У виборі імені сумніватися не довелося, батьки задумали його уже давно. Надійка – їх надія. Дівчинка виростала красунею, мала великі карі очі із закрученими віями, густе хвилясте волосся. У школі подруги заздрили їй. Надто ж – Алла, з якою сиділа за однією партою. За матеріалами.

Алла була донькою високопосадовця. А її мати працювала вчителькою у їхній школі. Завжди модно одягнена, з витонченим макіяжем, вона мало чим відрізнялася від старшокласниць, адже народила Аллу ще на першому курсі вишу.

Алла вчилася посередньо, та особливо цим не переймалася, була впевнена – батьки допоможуть їй вступити, бо коштів у них вдосталь. Навіть служницю – тітку Катю в дім найняли. Вона тримала порядок, прала, прасувала, варила смачні страви. Словом, у матері Алли було вдосталь часу займатися собою. У косметичний салон вона часто брала й Аллу. «Жінка має бути окрасою дому», – любила казати.

Деякі свої речі Алла віддавала Наді, котра радо їх приймала, щиро дякувала. Матері це не дуже подобалося: «Не соромно тобі, дочко? Хай полатане – зате своє. Це має бути тобі наукою, розумієш?»

Надя розуміла, але від подарунків подруги не відмовлялася. Вона любила бувати у домі Алли, милуватися шикарним інтер’єром, смакувати стравами, які готувала тітка Катя. До себе Алла не запрошувала. Соромилася, що живуть простенько, що її мама – ровесниця Аллиної бабусі. Хоч насправді безмежно любила свою матусю, піклувалася про неї, в усьому допомагала.

Після закінчення школи Надя вступила у кулінарне училище, оскільки мала неабиякий хист пекти різні тістечка, кекси, пироги. Потім навчилася пекти короваї на весілля. Це були справжні шедеври з білосніжними лебедями, ліліями чи трояндами, які милували око, тішили вишуканим смаком. Їй стали надходити замовлення, у які Надя вкладала всю душу і, звісно, отримувала кошти.

Дуже раділа, що вносить свій вклад у сімейний бюджет. Відкладала частину грошей і зі стипендії. Розуміла: мамі, котра перенесла інфаркт, стало важко утримувати господарство. Батько теж помітно постарів. Скоро йому виповниться сьомий десяток.

Якось, повертаючись з училища на вихідні, зустріла на зупинці Аллу, котра теж їхала з навчання. Дівчата давно не бачилися, їм кортіло поговорити.

«Давай я завтра зайду до вас, добре? Заодно, щось з одягу тобі виберу. А то – навчаєшся у місті, а виглядаєш, як селючка», – сказала Алла. Надя зблідла. Вона вже пошкодувала, що зустрілася з Аллою. «У мене часу обмаль. Замовлення маю. Всю ніч не буду спати», – мовила понуро. Алла засміялася: «Бджілко-трудівнице ти наша! Що ж, я зранку буду».

З іронічною усмішкою Алла обводила очима помешкання Наді. А коли в кімнату заглянула пані Віра, сказала: «Заходьте до нас, бабусю». «Це – не бабуся, а моя мама», – почервоніла Надійка.

Час минав. Після закінчення училища Надя влаштувалася на роботу в бар. Зробила ремонт у хаті, оновила свій гардероб. А ще – закохалася в офіціанта Павла. І вже не йшла, а летіла на роботу, мов на крилах. Там увесь день бачила його, милувалася спритними рухами, оксамитовим голосом, вродою. Щоправда, Павло ще не знав про її почуття, але Наді здавалося, що вона теж йому небайдужа. Він так ніжно дивився на неї. І Надя стала мріяти про своє щастя…

Та усе затьмарила сумна новина: не стало її батька. Не минуло й року, як знову чорним крилом постукала в їх дім біда. Одного дня, повернувшись з роботи, Надя побачила, що біля криниці лежала мати. Тремтячими пальцями набрала номер Алли, бо не знала, що має робити, як діяти. Була впевнена – Алла відразу прийде та допоможе.

Алла спокійно вислухала крики Надії, а потім мовила: «Чого так побиваєшся? Мама твоя – стара. Їй вже було сімдесят. Про себе подумай». Потім вимкнула телефон. Надії не вірилося, що вона почула ці слова від найкращої подруги, з якою дружила з дитинства, сиділа за однією партою, ділилася таємницями.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩