Нещодавно Марина повернулася з Італії. Йшла і наче потилицею відчула, що на неї хтось дивиться. Мимоволі обернулася і зустрілася з теплим поглядом своєї давньої подруги. Любка! Як же давно вони не бачилися з нею. «Коли ти встигла повернутися з Італії? Як діти, мама, куди йдеш?» – засипала подругу рясними питаннями. “Так іду в стаціонар до свого колишнього чоловіка,” – відповідь Любки неймовірно здивувала

 

– Ти надовго вернулася? – допитувалася у подруги Маринка. – Востаннє, як ми розмовляли, натякала, що ніби заміж маєш виходити…

– Так, Джонні гарний чоловік. Має дім біля моря, стабільний дуже хороший дохід. Вже два роки мене вмовляє перевезти Максима до нас. А я все ніяк не наважуся. Як він там ще малий такий вчитиметься італійською? – охоче розповідала Любонька. – Але, напевне, доведеться таки забрати синочка з собою. Мама моя геть здала, дуже важко вже їй з ним. Добре, що дівчатка допомагають. В старшої у самої двоє малих дітей, молодша в аспірантурі вчиться. З бабусею ще справляться, а от з братиком… За ним тепер треба в обидва ока дивитися, він такий грайливий і швидкий у нас.

Подруги сиділи в кафе, і Маринка з радістю слухала, як Любка нанизувала на ниточку спогади про далеку країну, про те, що цього року біля будинку Джонні посіяла чорнобривці.

– Ой, заговорилася я з тобою, – перервала розповідь раптово. – А мені ще ж у лікарню треба встигнути.

На німе питання Маринки відповіла просто:

– Не кидати ж його… От бачиш, зготувала йому гаряченького, купила фруктів. Йому треба нормально харчуватися.

Марині просто мову забрало, вона і слова не могла вимовити. Їй одразу чомусь пригадалося, як Любка гарячково серед ночі дзвонила їй, щоб позичити грошей, бо манюсінького Максимка у стаціонар поклали. Ні, звісно ж, вона першому Дімці подзвонила, та той телефон відразу кинув.

– Знаєш, він ще мені в Італію листи писав, вибачався. З тою молодицею життя не склалося. Як тільки занедужав, кинула його. То я навіть йому тоді кілька сотень євро перекинула. Чого до дітей не навідувався? Я сама заборонила йому приходити. Категорично. Щоб не засмучувати їх.

Марина мовчки слухала і не вірила своїм вухам.

– Ми ж майже двадцять років разом прожили. Ніби й не чужі. Троє діток у нас. Я його тільки один раз провідаю, – чи то перед подругою, чи перед собою виправдовувалася Люба.

Тільки по тому, як вона хутенько зібралася і побігла через дорогу у бік стаціонару, Марина їй не надто повірила. Подруга сиділа, занурена в думках, не розуміла, як так просто можна пробачите важке життя з малими дітьми на руках.

Марта ДИМИДІВСЬКА

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – gb4miass74.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩