Невістка моя вийшла з декрету на роботу. Тепер вона заробляє набагато більше за свого чоловіка, мого сина. Вона стала задирати носа, постійно дорікати синові. Я їй якось сказала: – Лілю, ти чого досягти хочеш такою поведінкою? Розвалиш сім’ю! А вона сміється мені в обличчя, говорить: “Не бійтеся, Олено Артемівно, нікуди цей скарб, чоловік мій, не дінеться! Кому він зі своєю зарплатою потрібен взагалі? А піде, туди йому й дорога”. А мені шкода свою дитину

 

– От раніше вони жили, як усі! – розповідає про сім’ю свого сина 57-річна Олена Артемівна. – Сім’я, як звичайна сім’я! Вадим мій працював, Ліля сиділа в декреті з маленькою донькою. Ну, грошей у них було небагато, звичайно. Але на їжу вистачало, голодними вони не сиділи, та й речі найнеобхідніші могли собі спокійно купувати. Та й ми своїм дітям допомагали зі сватами – то грошима, то продуктами їх забезпечували бувало. А потім Ліля вийшла на роботу, стала добре заробляти, і все стало у їхній сім’ї дуже погано.

– Це як? Чому? Хіба так може бути?

– Ну, як. Тому що стала вона задирати свого носа! У неї зарплата через дуже короткий час стала більше, ніж у її чоловіка, мого сина. Дорікає йому постійно, називає бідовим при батьках, при дитині. Звичайно, внучка маленька ще, четвертий рік, але все одно, не можна так говорити, ще й при дитині. Я їй говорила – Лілю, ти чого досягти хочеш такою поведінкою? Розвалиш сім’ю! А вона сміється мені в обличчя, говорить: “Не бійтеся, Олено Артемівно, нікуди цей скарб, чоловік мій, не дінеться! Кому він зі своєю зарплатою потрібен взагалі? А піде, туди йому й дорога”.

30-річній Лілі дуже пощастило: через пару місяців після її виходу з декрету звільнилася її безпосередня керівниця, і місце запропонували їй. Ліля вийшла на нову посаду і довіру повністю виправдала, її старання помітили відразу. Через пів року її підвищили ще, з відповідним збільшенням зарплати.

Тепер Ліля отримує мало не в три рази більше грошей за свого чоловіка. Здається, радіти треба такому розвитку подій. Але Олені Артемівні зовсім не радісно.

– Гроші їй запаморочили голову, крім тих грошей нічого не бачить! – зітхає з сумом вона. – Боюся, до добра не це не доведе, а я нічого зробити не можу.

А от сама Ліля лише з сумом згадує часи, коли вона сиділа в декреті, коли ходила в дірявих чоботях, сиділа на макаронах, весь час затуляла якісь дірки в бюджеті і часом просила грошей у матері-пенсіонерки, щоб купити дитині сиру, хорошого м’яса або хоч найдешевших фруктів.

Зарплати чоловіка їм дуже не вистачало для хоч нормального життя.

– Ніколи йому не пробачу, що занурив нас з дочкою в таку убогість! – каже Ліля. – Повинен хутром навиворіт вивернутися, я вважаю, але забезпечити дружину в декреті та маленьке дитятко. Якщо ти чоловік відповідальний, зрозуміло. Чоловіку соромно не заробляти гроші для своєї сім’ї, хоч на елементарні потреби. Я от після трьох років декрету, без року тиждень, прийшла в офіс – і то заробляю добре, сама свою сім’ю можу забезпечити повністю. Для чого мені тоді такий чоловік.

Антон – хороший, спокійний чоловік, чудовий батько для дочки і, мабуть, непоганий чоловік: дбайливий, уважний, невибагливий в побуті, ніколи й словом не дорікне дружині. Запросто може і їжу сам приготувати, і в квартирі прибрати, і з дитиною допомагав і допомагає дружині з самого початку. І вночі вставав до доньки, і підгузнки міняв, і запросто залишався з малятком, відпускаючи дружину розвіятися до подружок, вона спокійно може піти з дому і не хвилюватися, бо чоловік сам з усім може впоратися. І зараз вовтузиться з дитиною з задоволенням, дочка його обожнює.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩