Нам сказали, що виписка о дванадцятій буде, але до будинку під’їхати потрібно заздалегідь, хвилин за п’ятнадцять. Звичайно, ми з батьком прилетіли мало не за годину. Не кожен день єдину дочку з онуком забираємо. Потім сваха під’їхала зі своєю дочкою, подружка Надійки з подарунками і повітряними кульками, сестра моя з роботи відпросилася, теж прибігла. І ось уже дванадцять годин підходить, стоїмо всі, на годинник дивимося, а зятя все немає. Жінки щасливі виходять з немовлятами, їх рідні з квітами та кульками зустрічають. А моя Надійка з вікна дивиться на нас, а очі у неї сумні. І батько наш вирішив ще раз зятя набрати

 

– В той день нам якраз сказали, що виписка о дванадцятій годині буде, але до будинку під’їхати потрібно заздалегідь, хвилин за п’ятнадцять, – розповідає 50-річна Катерина Василівна. – Звичайно, ми з батьком прилетіли мало не за годину. Не кожен день єдину дочку з онуком забираємо додому. Потім сваха під’їхала зі своєю дочкою, подружка Надійки з подарунками і повітряними кульками, сестра моя з роботи своєї відпросилася, теж прибігла. І ось уже дванадцять годин підходить, стоїмо всі, на годинник дивимося, а Артема все немає і немає!

Артем – зять Катерини Василівни, чоловік її дочки Надії. Молодим по 26 років, одружилися два роки тому, тепер батьками синочка стали. Катерина Василівна давно вже встигла переконатися, що Артем – працьовитий чоловік, на роботі своїй готовий днювати і ночувати. І начебто це виправдано: по-перше, зараз закладаються основи кар’єри, а по-друге, що вже там говорити, гроші молодій сім’ї дуже потрібні саме зараз, адже сімейство поповнилося. У минулому році донька з чоловіком взяли кредит, а тепер ось ще й дитина народилася.

– Насправді, не все так страшно! – знизує плечима Катерина Василівна. – Кредит у них дуже навіть посильний: ми зі сватами добре допомогли своїм дітям з початковим внеском. Та й на дитині поки якихось астрономічних сум не потрібно. Речі ми купили разом, щось ми, щось вони, щось свати. Коляску Надії на роботі подарували, дуже хорошу. Підгузки не настільки дорого і стоять, якщо порахувати. А враховуючи, що Надія отримала декретні, так і зовсім можна не турбуватися поки.

Але Артем все одно пропадає на роботі вдень і вночі. Навіть в ці дні, коли у нього народився маленький синочок, молодий батько продовжує посилено працювати, не вимагаючи належних йому за законом вихідних.

– Напередодні виписки нам подзвонив – каже, я з ранку повинен на роботу заїхати, але ви не хвилюйтеся за мене, я все встигну, буду вчасно, – розповідає Катерина Василівна. – Я ще запитала – Артеме, а без роботи в такий важливий день ніяк не можна? Можливо, ми спочатку заберемо Надію, а потім ти поїдеш до свого офісу? Він сказав, що там важлива нарада, від нього залежить, чи дадуть їм проект до кінця року чи ні. І він там повинен бути обов’язково. Не хвилюйтеся, каже, я все встигну, до дружини звідти п’ятнадцять хвилин їзди.

За десять хвилин дванадцять Катерина Василівна набрала телефон зятя.

– Так-так, не хвилюйтеся, я вже виходжу, – почула вона у відповідь від чоловіка доньки.

Теща трохи розхвилювалася. Він не виходити вже повинен, а п’ятнадцять хвилин назад бути тут! Всі вже зібралися! Чекають тільки його!

О дванадцятій десять на ганок будинку, де вони стояли, незрозуміло поглядаючи на дорогу, по якій повинна під’їхати машина Артема, виглянула медсестра.

– Ви за ким приїхали, за Зінченко? А чому стоїте тут, не заходите? Я на вас вже тут чекаю!

– Так чоловіка Зінченко Надії немає ще, щасливого молодого батька, – ніяково пояснила Катерина Василівна. – Їде, дзвонили тільки що. Буде з хвилини на хвилину!

– Ну добре, ви тоді чекайте чоловіка, а я тоді матусю виводжу. За нею вже під’їхали!

Час минав, бігли хвилини, пів години, годину. На ганок одна за одною виходили жінки з пакунками на руках, лунали крики: «Ура!». Летіли кулі в небо, метушилися фотографи. Родичі Катерини Василівни стояли в сторонці, нервово поглядаючи на годинник. Час від часу хтось набирав Артема. “Я не можу зараз говорити! Я на нараді», – різко бурмотів Артем в слухавку, а після декількох разів і зовсім відключив телефон.

А Надія там, на другому поверсі, в палаті, теж стала дуже хвилюватися, їй було так незручно перед всіма.

– Так, забираємо тоді самі, не будемо більше ні хвилини чекати! – прийняв рішення Володимир Миколайович, батько Надії і чоловік Катерини Василівни. – Добре, що ми на машині приїхали.

Надію з малюком посадили в машину, поїхали.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩