Хлопець знайшов гаманець. Він і гадки не мав, до чого це приведе…

 

Кілька років тому, в один з морозних днів, я випадково побачив гаманець, що лежав на дорозі. Усередині не було жодних документів, тільки три долари, та лист, котрий виглядав так, як ніби його перечитували по кілька разів на день протягом багатьох років.

На порваному конверті, крім зворотної адреси, нічого розібрати не можна було, пише джерело. Я відкрив листа та побачив, що він написаний у 1944 році, тобто більше 60 років тому. Я дуже уважно його прочитав, сподіваючись дізнатися що-небудь про власника портмоне.

«Дорогий Майкл! Моя мати заборонила мені зустрічатися з тобою. Прости мене та знай, що я тебе люблю й завжди буду любити. Твоя Ганна».

Це було так зворушливо, що я вирішив знайти адресата, чого б мені це не коштувало, і повернути йому загублений гаманець. Але як? Адже крім імені, у мене нічого не було…

І тоді я звернувся до оператора телефонної станції, щоб за адресою на конверті спробувати дізнатися номер телефону.

«Дівчино, у мене до вас незвичайне прохання. Я знайшов гаманець і тепер розшукую власника. Може, ви мені підкажете номер телефону за цією адресою?»

Однак дівчина відмовилася допомогти, оскільки не мала права розголошувати такі відомості. Але коли я їй розповів про незвичайний лист, вона запропонувала самій зв’язатися з абонентом і, якщо він погодиться поговорити зі мною, то вона нас з’єднає. Я чекав хвилину, яка здалася мені вічністю.

І ось, нарешті, я почув жіночий голос і запитав, чи знайома вона з якоюсь Ганною? Так, відповіла жінка, тридцять років тому ми купили цей будинок у її матері. Але вже кілька років мати Ганни живе у будинку для людей похилого віку. Я дам вам телефон та адресу, й може вам там зможуть допомогти?

Я подякував добрій жінці та попросив координати будинку для людей похилого віку. Відразу ж набрав номер й дізнався, що мати Ганни, на жаль, вже померла, але сама Ганна жива і знаходиться в іншому будинку для людей похилого віку.

Коли я туди подзвонив та пояснив, навіщо мені потрібна Ганна, мені відповіли, що, з огляду на пізній час, скоріше за все вона мене не прийме. Але я відчував, що впритул наблизився до розгадки таємничого листа і тому проявив наполегливість.

Незабаром я вже був на місці. Разом з директором ми піднялися на третій поверх й увійшли в кімнату відпочинку, де я нарешті побачив Ганну. Вона виявилася дуже милою старенькою, з теплою посмішкою та добрими очима. Я розповів їй про свою знахідку і показав лист.

Коли Ганна побачила його, вона відвела погляд, глибоко зітхнула й промовила: «Я дуже його любила. Його звали Майкл Голдстайн. Але мені було тільки шістнадцять років, і моя мати вважала, що я занадто молода, до того ж Майкл був дуже гарним хлопцем, знаєте, як Шон Коннері, актор». Вона глибоко вдихнула й, крізь сльози, ледь чутно промовила:

«Якщо ви знайдете його, передайте, що Ганна все ще любить його та так і не вийшла заміж. Ніхто для неї не зміг стати таким як він».

Я попрощався з бабусею та спустився на перший поверх. Охоронець запитав, чи допоміг мені візит до леді Ганни. «Зрештою, я дізнався прізвище власника. Але я й так витратив майже день, тому почну пошуки, коли у мене буде вільний час». Промовляючи ці слова, я машинально витяг з кишені гаманець – коричневий шкіряний з переплетенням червоного шнурка.

І раптом охоронець закричав: «Я знаю, хто власник! Це пан Голдстайн! Він живе в сусідньому корпусі й коли виходить на прогулянку, постійно його втрачає. Зрештою, три рази вже точно!».

Почувши таке, я практично бігом повернувся до директора. Разом ми пройшли в сусідній корпус та запитали у медсестри, де зараз знаходиться Майкл Голдстайн. Вона провела нас в кімнату, в якій, сидячи у великому, затишному кріслі, насолоджувався читанням приємний літній джентльмен.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩