– Не переживай, ми ще побачимо кому тут пощастило…

 

Нещодавно я зустріла свою подругу дитинства, Ніну. Вона на 2 роки старша за мене і жила в сусідньому будинку. Жили ми в маленькому селищі, а тому з дитинства мріяли переїхати в місто.

Ніна після школи поїхала вчитися в Харків.  Там вона познайомилася  з Сашком, який жив з мамою і працював в якомусь чи то ресторані, то чи барі викидайлом. Справа була в середині 90-х. Вони зустрілися рік, а потім вирішили одружитися. Майбутня свекруха тоді одразу сказала:

– Ніна, я тебе прописувати не буду, можеш навіть не розраховувати. І весілля справляти не треба. Навіщо зайві витрати?

Але молоді  все ж зважилися на весілля. Грошей накопичили, та й  батьки Ніни допомогли. Я була запрошена в якості свідка, тому з батьками нареченої приїхала в Харків. Жили ми у родичів батька Ніни. Туди ж була запрошена і майбутня свекруха для знайомства. З  розповідей подруги я вже знала, що свекруха у неї зміюка ще та, але з претензією на інтелігентність – головний бухгалтер на пенсії, вдова майора, та ще й з корінна харків’янка!!!

Батьки Ніни прості люди, але працьовиті та відповідальні. Під час знайомства свекруха сиділа на стільці, як королева на троні, зі зневагою дивлячись на  рідню невістки. Коли мова зайшла про наречену і нареченого, як познайомилися, чи давно дружать і т.п. Свекруха сказала:

– Вашій дочці з моїм сином пощастило. Он який він у мене красень. А Ніна – дівчинка, може, і хороша, але з бідної сім’ї.

Батько Ніни вже випив на той час, грюкнув сваху по плечу, від чого та аж підскочила, і каже:

– Не переживай, ми ще побачимо кому тут пощастило.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩