Якось я пожалілася своїй подрузі на чоловіка, а вона, несподівано мені сказала: — Ти багато хочеш. Така вже в нього вдача. Змирись і живи далі собі. Я її послухала. Якби вона знала, скільки раз я вже пошкодувала про це

 

Виросла я в сім’ї, де панували любов та взаємоповага. Наслідуючи матір — учительку початкових класів, я вступила до педагогічного інституту. Вчилася я, відверто кажучи, легко, із задоволенням. Тоді ж познайомилася з Дмитром. Він на той час працював на заводі електриком. Був, як і я, з села, тільки сусідньої області. Я закохалася в нього з першого погляду. Наші зустрічі не були романтичними, він не дарував квітів, не говорив красивих слів… Але для мене не це було головним. Мені дуже подобалась його самостійність, упевненість у собі: він здавався мені дуже надійним, справжнім захисником та опорою. «Хіба цього мало для щастя?» — думала я тоді.

Невдовзі Дмитро запропонував мені одружитися. За матеріалами

— Він егоїст, тобі важко буде з ним, дитино, — сказала мати, поспілкувавшись із майбутнім зятем.

— Ні, він хороший, мамо, він найкращий, просто ви його не знаєте, — гаряче заперечувала я.

Після весілля ми переїхали жити на батьківщину Дмитра. І ось тут його наче підмінили. Мабуть, спільний сімейний побут став причиною тому, що я розгледіла в своєму чоловікові не дуже хороші риси характеру, яких раніше не помічала чи не брала до уваги. Дмитро вважав себе мало не центром усесвіту, навколо якого має все обертатися. Мої ж думки, бажання, емоції для нього нічого не важили. Все мало бути так, як хоче він. Я була неприємно вражена, але скорилася, бо любила його і понад усе прагнула спокою в сім’ї та затишку в домі. Я навчилася дивитися на світ очима свого чоловіка, ловила кожний його рух, намагаючись передбачити кожне бажання його. А він… Він байдуже відвертався від мене, кинувши зверхній погляд. Невже Дмитро і раніше дивився на мене так? Мабуть, справді щире кохання засліплює людину…

Розчарована подружніми стосунками, я все ще сподівалася на краще, на те, що у нас все зміниться скоро, думала: «Ось народиться дитина, все буде по-іншому». Але діток у нас усе не було. А чоловікові й байдуже до того.

— Нам і вдвох добре, — відповідав він, ніби відрізав, на мої постійні хвилювання.

Розраду я знаходила в школі, прищеплюючи, як уміла і як могла, чужим дітям — моїм учням усе чисте й світле, що могла їм дати сама. Але безсонними ночами обсідали важкі думки: «З чоловіком ми чужі, дитина — ось найрідніша людина. Було б для кого і жити, і працювати»… Господь наче підслухав моє щоденне щире бажання — нарешті у нас народилася Софійка, яскрава квіточка, ясне моя сонечко, втіха моя, розрада, надія, сенс і мета мого життя. Тепер мені довелося крутитися втричі швидше — навколо дитини, чоловіка і господарства. Важко, але, з іншого боку, не лишалося часу на сумні думки. Чоловік спочатку ніби зрадів народженню дочки, але після роботи додому не спішив. Наче й не пив зайвого, але старався знайти привід, щоб прийти якомога пізніше. Я зрозуміла — його дратувала власна дитина! Малеча плаче, не дає спокійно спати, вимагає постійної уваги. Дмитро не хотів усього цього ані чути, ані бачити. Прикро вражена своїм відкриттям, я махнула рукою: «Пусте!». Хіба можна було все це зрівняти з відчуттями, коли я почула перше слово моєї донечки, побачила її перший крок, привела у перший клас…

Коли Софійці виповнилося вісім, я дізналася, що вдруге чекаю дитину.

— Зроби що небудь! — говорив мені чоловік чоловік. — Одну б поставити на ноги!

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩