Зусилля лікарів виявилися марними. Серце зупинилося. Але раптом, тишу реанімації розipвав крик медсестри…Повчально
Боляче! Як же боляче. Неможливо дихати.
Молодий чоловік відчув гострий біль в грудях й ледь дійшов до лавочки у сквері. Біль не вгамовувався, а гаряче пронизував тіло. В очах темніло, а кожний подих давався з невимовною важкістю. Чоловік вже не чув крики людей та сирени швидкої допомоги.
Світло. Звідки воно? Таке м’яке і тепле. Де я? Болю немає. Та й тіло таке невагоме.
Чоловік ледь привідкрив очі й побачив густий туман, з якого виходить собака. Це була його вівчарка, яка ступала великими лапами у його сторону. Це був Грей.
– Здрастуй, господарю.
– Як ти мене знайшов, і як можеш розмовляти зі мною? Це сон?
– Тут всі розуміють один одного і це не сон. Зараз ти прощаєшся з життям, а я n0мер давно. Ще на тій дорозі, де ти мене викинув з машини.
Цю подію чоловік намагався забути. Але кожної ночі така болюча 3рада була пеленою на його очах.
– Ти навіть не забув. Я теж пам’ятаю, як ти був злий на мене старого, закинув мене у багажник й вивіз за місто. Як залишив мене на дорозі й поїхав, не озирнувшись? Я ж сам не хотів бути старим. Це природа, а ти не прийняв мене немічним, а вирішив викинути зі свого життя.
Пес важко зітхнув і ліг.
– Я думав, що тебе хтось підбере!
– Не бреши самому собі, Господар! Ти так довго виправдовував свій вчинок, але сам розумів, що залишив мене помирати. Я надіявся, що ти прийдеш за мною. Йшов тобі довго у слід, але мої хворі лапи підвели мене.
Я вірив тобі та любив так, як можуть любити тільки собаки! І дуже хвилювався, як ти там один, без мене!
Я з дня в день метався дорогою голодний та покинутий. Я так хотів n0мерти у тебе на колінах, але останній мій подих почула тільки холодна калюжа.
Насправді, тут таких багато: викинутих за непотрібністю, замерзлих на порожніх дачах, заm0рених голодом, у6uтих заради забави. Але люди забувають, що у житті за все треба заплатити.
– Прости мене, Грею! Я не хотів робити тобі боляче!