І ЧOЛОВІК, І СИН, OЦІНИЛИ ГАННУ ЛUШЕ ПIСЛЯ ТОГО, ЯК ЇЇ НЕ СТAЛО. – ПIШЛА І НAВІТЬ НЕ ПОПРOЩАЛАСЯ, – КPУШНО XИТАВ ГOЛОВОЮ ТАРАС

 

І чoловік, і син, oцінили Ганну лuше пiсля того, як її не стaло. – Пiшла і нaвіть не попрoщалася, – кpушно xитав гoловою Тарас

Щось не те коїлося в сім’ї Ганни і Тараса. Ганна чоловіка кохала. Дуже кохала. Колись. Потім навчилася жити лише своїми мріями, у яких була неймовірно щасливою. Подумки перевтілювалася в якусь іншу жінку, аби втекти від себе, від Тараса, від завтрашнього дня. Зовсім не розуміла, що коїться з її чоловіком. Щораз частіше почав затримуватися після роботи. Десь пропадав у вихідні. А в неї – насмажено-наварено. Прибрано і випрано. Благовірний франтом виглядає. За матеріалами “Наш День”

Раніше забігала до чоловіка на роботу. Просто так. Побачитися. Кількома словами перекинутися. Потім заборонив їй це робити. Мовляв, він поважна людина, ще сміятися будуть, подумають, що дружина контролює його. Інколи здавалося, його дратувала сама її присутність. А ще ні з того, ні з сього почав дорікати, що Ганна без нього пропала б. Не мала б ні роботи в бібліотеці, ні добротної хати. Нічого.

Ганниною втіхою був син Любомир. Її Любчик. Миле, синьооке хлоп’ятко. Вона розповідала йому добрі казки. Писала вірші.

«Зернятко в долонях Бога – Моє золоте дитя. Благословенне Небесною і земною любов’ю»

Коли Любчик став школярем, пильнувала, аби гарно вчився. Записала в різні гуртки. Тарас хвалився, який розумник його син – весь у батька.

Чим дорослішим Любомир ставав, тим більше віддалявся від матері. Батька слухався і поважав. А її – ні.

Ганна вирішила серйозно поговорити з сином. Його зневага навпіл pозколола її сеpце.

– Ти б краще батька запитала, чому він так ставиться до тебе. Чому зраджує. Чому ти для нього ніхто.

– Та відчепися від мене. І перестань друкувати свої вірші в районній газеті. Бо мене вже дістала твоя «материнська любов», «золотий синочок», «моя радість». Скоро з мене насміхатися почнуть. Хочеш бавитися в поетесу – бався. Але на люди ту дурню не виставляй.

Після цього Ганна писала вірші для себе. Редактор «районки» не раз запитував, чому забула дорогу в редакцію. Називав її вірші «справжніми», «добрими», «з душею». Виправдовувалась: роботи багато, син майже дорослий, а великі діти – великий клопіт. Сама ж складала списані аркуші у папку. Не любила записувати вірші в зошит.

Любомир так і не навчився шанувати матір. Навіть, коли одружився. З невісткою Аліною у Ганни склалися гарні стосунки. І вона не розуміла зневажливого ставлення Любомира до своєї матері.

Тарас прилаштував сина на гарну роботу. Маючи симпатичну дружину, він крутив iнтрижки на боці. Як батько. Потім Любомира дратували плачі новонарoдженого Устима. Через те часто покpикував на Аліну. То ж коли малий трішки підріс, його більше гляділа бабуся Ганна.

Устим бабусю обожнював. А вона писала тепер вірші для внука. Дихала ним, жила.

«Я прошу ангелів,

Аби заколисали твої сни,

Поклали під подушку долю

Добру і щасливу».

Зі своєю майбутньою нареченою Устим найперше познайомив Ганну.

– Як вам Людочка? До смаку? – пожартував.

– Чудова! Ви наче схожі одне на одного. Аж молодію, коли на вас дивлюся.

– Ви у нас завжди молода і гарна.

Ганна зітхнула. Від чоловіка і сина давно не чула добрих слів.

– Але, Устимчику, може, трохи рано до шлюбу? Університет закінчив би і тоді.

– Бабусю, а ви коли виходили заміж? У двадцять! Тато одружився також у двадцять. А мені скоро вже двадцять один.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩