Світлана родом з мальовничого невеличкого поліського села. Тут вона і народилася, тут минуло її дитинство, тут, напевно, і віку доживатиме свого. Батька свого вона не знає. Вже мала сім літ, коли мати вийшла заміж і поїхала з чоловіком заробляти гроші, як казала бабуся, на кінець світу. Можливо, доля склалася б по-іншому, якби там вона залишилася, але вже за два роки мати її повернула в село до бабусі, де її чекала непроста жіноча доля

 

– Боже! Як наше життя може повернутися, ми навіть ніколи і гадки не маємо, – сказала Світлана, якось особливо дивлячись, як Сергій порядкує в її господі. – Чи могла я колись подумати, що стану матір’ю для стількох дітей, що і мені доля подарує прекрасні миті справжнього, щирого жіночого щастя…

– Ти це заслужила. Скільки винесла, пережила – і жодного разу ні на кого не нарікала. Хто й коли бачив тебе похмурою чи сердитою? – здивувалася подруга Марина. – Зараз краще більше стеж за своїм власним здоров’ям, он скільки ще «пацьориків» бігає, поглянь, а їм маму потрібно ще. За матеріалами

Світлана родом з мальовничого невеличкого поліського села. Тут вона і народилася, тут минуло її дитинство, тут, напевно, і віку доживатиме свого. Хоча було, що доля закинула аж на Камчатку. Батька свого вона не знає. Вже мала сім літ, коли мати вийшла заміж і поїхала з чоловіком заробляти гроші, як казала бабуся, на кінець світу. Можливо, доля склалася б по-іншому, якби там вона залишилася, але вже за два роки вона повернулася до своєї бабусі. Незлюбив її вітчим, бо була «дитиною з характером». Між ними все частіше виникали якісь суперечки. Тож родинного тепла в дитинстві не відчула вона зовсім. А після того, як вітчимом посперечалася, і вже сусіди заговорили про це, мати відправила Світлану жити до бабусі. Жили удвох на невелику бабусину пенсію. Гроші їм в село від мами надходили дуже рідко. Щоб підтримати стареньку, Світлана влітку ходила в поле, збирала волошки, ромашки, робила з них красиві яскраві букети і продавала їх на базарі.

– Це був мій такий перший бізнес, – пригадує жінка вже тепер. – За відро квітів могла вторгувати кілька рублів. Ми з бабусею жили надто економно, відкладали по копійці, аби назбирати на новий дах, бо хата протікала. Я навіть сама у 15 років шукала майстрів, щоб нам його поремонтували. І хоча бабуся лише біля печі порядкувала, а я за всім іншим дивилася, проте коли її не стало, я зрозуміла, що втратила найріднішу людину на цілому білому світі.

Вже після восьмого класу Світлана пішла вчитися в профтехучилище, але не працювала за спеціальністю – невдовзі комбінат закрився. Тоді в місті дівчина зустріла своє перше кохання. Думала, повернеться хлопець з армії – одружаться. Та Максима забрали служити в Афганістан, де його не стало. Світлана довго не могла заспокоїтися після цього. Коли трішки стало все забуватися, вона познайомилася з Андрієм, за якого й вийшла заміж. Уже з ним переїхала у село. Незважаючи не те, що життя з Андрієм не складалося – той любив компанії друзів, народила чотирьох дітей. Дожився чоловік до того, що почав з хати усе виносити й з дітьми спільної мови не знаходив. І хоча у господарці було дві корови, кінь, багато птиці, але Світлана виставила Андрія геть з хати.

– Щоб якось вижити з дітьми, заробляла конем у людей. А ще приймала молоко. А потім вирішила в селі магазин невеличкий відкрити, а тепер такі самі маю ще й у сусідніх, – розповідає Світлана. – Дві доньки вже заміжні, дякувати Господу, у них все добре. Син вчиться в університеті. А найменша Софійка школярка. І ось ця дрібнота ще (показує надвір, де бігає дітвора – авт.). Софійка їздить у музичну школу. Просить купити їй гарненьке піаніно (уже відклала гроші і замовила його) це її мрія. А ще плачу вчительці, щоб додатково займалася з нею англійською мовою – бачу, що має нахил до іноземних мов, вона старанна у мене. Тепер такі часи, що це у житті може згодитися.

– А чому вирішила ще й чужих дітей взяти у сім’ю? Це ж який клопіт, – зі здивуванням запитую Світлану?

– Дітей дуже люблю, тому й народжувала. Старші вже виросли, залишилися із Софійкою самі. І ось три роки тому гостювала у родичів в сусідній області. Там дізналася, що мій двоюрідний брат дожився до того, що його позбавили батьківських прав. А жінки не стало. Мені тих діток, а їх троє, так стало шкода: ну, кому вони у дитбудинку потрібні, хто їх пригорне до себе, хто зрозуміє і підтримає? Вмовила родичів розшукати дітвору. Та виявилося, що їх уже в Україні нема – усиновила якась сім’я з-за кордону. Ось тоді й вирішила взяти дітей з дитбудинку, але щоб це були рідні брати і сестри. Знайшлися такі дітки в одному центрі: найстаршій Оксані вісім років, Степанкові – шість, Денискові – чотири, Катрусі – три, а дворічний Петрик був ще у будинку дитини. То нещасні такі діти. Коли вони мені розказують, як жили з матір’ю, не можу стримати смутку. Не хочу про це і згадувати.

Про цих дітей мені вже пізніше Марина розповіла:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩