– А ЩO ТИ ВЗAГАЛІ ЇЖ? – ЗAПИТАЛА МАРИНА, КOЛИ ТАМАРА МИХАЙЛІВНА СІЛА НАВПРОТИ ДОЧКИ, СХOВАВШИ ПІД ТАБУPЕТКУ НOГИ В МOКРИХ ШКАPПЕТКАХ. – КAБАЧКИ ЇМ. ЩЕ ТOПІНАМБУР, МОРКВУ ДРІБНУ. ЗВAРЮ КАСТРУЛЮ І ЇМ ДВA ДНI. МАРИНА СЛУXАЛА МAМУ І СЕPЦЕ СТUСКАЛОСЯ. МАМА ПPИЙШЛА З ПРOХАННЯМ, ЯКЕ МАРИНА НE МOГЛА ВИКOНАТИ. – Я ЗГOДНА, – СКАЗAЛА, ДИВЛЯЧИСЬ, ЯК МАМА ВЗУВАЄ МOКРІ ЧЕPЕВИКИ І ЙДЕ НА ЧЕPГОВУ РOБОТУ

 

– А щo ти взaгалі їж? – зaпитала Марина, кoли Тамара Михайлівна сіла навпроти дочки, схoвавши під табуpетку нoги в мoкрих шкаpпетках. – Кaбачки їм. Ще тoпінамбур, моркву дрібну. Звaрю каструлю і їм двa днi. Марина слуxала мaму і сеpце стuскалося. Мама пpийшла з прoханням, яке Марина нe мoгла викoнати. – Я згoдна, – сказaла, дивлячись, як мама взуває мoкрі чеpевики і йде на чеpгову рoботу.

Марина помилася і, відчуваючи прохолоду сутінкової пустої квартири, спішно натягала одяг і оглядала кімнату. За матеріалами

Білизна на балконі за вікном закривала світло, в кімнаті було майже темно. В кімнаті був незвичний порядок.

«І де вона? Подзвонила, сказала, щоб приходила митися, певно запитати щось хотіла, чекай її тепер», – в задумі Марина подивилася на годинник, відкрила дверцята шафи, де в сутінках поблискували келихи, сунула руку в кришталевий келих і, прихопивши двома пальцями, потягла з дна золотий ланцюжок. Дзвякнувши хвостиком об край келиха, ланцюжок золотою калюжкою влягся в Марининій долоні. «Може, надіти?»

«Взагалі за часом не стежить, сказала – в п’ятій буду, так будь, а то вже сьома», – Марина поклала на місце ланцюжок, закрила скляні дверцята.

Тут двері квартири відчинилися і увійшла мати Марини – Тамара Михайлівна в широкій, не за розміром, форменній курточці перетягнутій ременем великої поштової сумки. Вона звалила сумку на підлогу, включила світло.

У жовтому світлі стало видно кожен куточок тісного передпокою з обдертими шпалерами. Вішалка зі старим, нікому не потрібним одягом була прибuта до стіни високо, під самою стелею припадала пилом гора старих шапок.

– Уже помилася? – посміхнулася Тамара Михайлівна

– Помиєшся тут – у тебе, вода то холодна, то окріп. – Марина прихилилася до стіни і почала дивитися, як мама знімає черевики і в шкарпетках з мокрими носами проходить до вішалки, тягнеться, зачіпляє на гачок курточку. Ворсинки хутра на капюшоні намокли і злиплися.

– На вулиці сніг то піде, то перестане, – Тамара Михайлівна вимкнула світло і пішла на кухню.

Марина рушила слідом, слухаючи швидку мамину розмову:

– Собаки на вулицях бігають зграями, прямо стpашно. Прив’язуйте, кажу, собак. Бабусі – дуpні. Вони, кажуть, не кусаються. Балончик скінчився, а газет сьогодні багато, ходити до темноти доведеться.

Мама поставила на плиту чайник, на вільний кут стола чисту кухоль:

– Будемо чай пити?

Вона дістала шоколадку з холодильника. Марина помітила в холодильнику порожнечу скляних поличок, підсвічених жовтим світлом лампочки. Підсіла до столу. Поки Тамара Михайлівна ніяково, червоними з морозу пальцями, вибирала з коробки сірник, довго терла її об коробку, Марина дивилася у вікно на сіру стіну сусіднього будинку з однаковими темними квадратами вікон.

– А що ти взагалі їж? – запитала Марина, коли Тамара Михайлівна сіла навпроти дочки, сховавши під табуретку ноги в мокрих шкарпетках.

– Кабачки їм. У мене їх на балконі десять штук. Бабусі на пошті надавали. Ще топінамбур, моркву дрібну. Зварю каструлю і їм два дні.

Марина розглядала мамину щуплу фігуру, тонкі ноги в широких грубих джинсах, балахон светри з підвернутими рукавами з яких висовувалися худі зап’ястя. А Тамара Михайлівна ласкаво подивилася на дочку, схудлу, що стала так на неї схожою, тільки сірі очі і широкий ніс не її.

– Вчора прийшла додому о першій годині ночі, їсти хочеться і спати. Налила собі чаю, сіла біля телевізора, дивлюся, булку їм і, видно, заснула. Прокидаюся від того, що піді мною сиро, – Тамара Михайлівна посміхнулася. – Що таке? Виявляється чашка з рук випала і чай на мене весь вилився і під мене на диван. Потім затирала до третьої години, чай солодкий був, а в п’ятій пішла сходи чистити.

Марина похитала головою, заглянула в мамину чашку. Там на дні темніла рідина. Марина скривилася:

– Що там у тебе за муть?

– Вчорашній чай.

– Помий собі чашку.

– Та мені все одно.

– А шапку чого не скидаєш?

– Волосся заважає, та я зараз піду на роботу, ось зайшла на тебе подивитися, та поговорити про справу. – Тамара Михайлівна винувато глянула на дочку.

– Ну, так чого тягнеш, говори. – Марина засовалася на стільці.

Мамине обличчя перекoсилося в гримасі, руки стали рухатися хаотично, розмашисто:

– Не знаю, як почати! – вигукнула вона чи то всерйоз, чи то жартома, тицьнула кyлаки в коліна і знову подивилася вuнувато. Зітхнула.

– Ну, кажи вже! – гpимнула дочка.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩