Особливо гостро я відчула свою фінансову нестабільність, коли зустріла на вулиці колишню однокласницю Маринку, і та, видавши обов’язкову порцію обіймів і поцілунків, потягла мене в піцерію. А у мене на їжу в день відведено сто п’ятдесят гривень. І ні копійки більше. Якщо витрачу зараз п’ятсот, то на три дні доведеться покласти зуби на полицю!
Своїх батьків я люблю. Вони у мене хороші, добрі і дбайливі. Навіть надто турботливі! «Катюшко, одягни шапку, сьогодні прохолодно», – тривожиться мама. «Кошеня, не читай лежачи: очі зіпсуєш!» – переживає тато. У дитинстві я ставилася до цього, як до належного, але подорослішавши… Постійно чуючи: «Сонечко, не затримуйся після роботи: вечорами на вулицях стільки всього!» або «Катрусю, кава на ніч шкідлива, випий краще молочка з медом…», я часом тихо сатаніла.
Коли мені виповнилося двадцять сім, батьківська турбота так мене втомила, що я остаточно зрозуміла: треба терміново обзаводитися власним житлом. Бабусь чи тіточок, які могли б залишити мені у спадок квартиру, на жаль, не було, а значить, вихід один: купувати. Як може купити квартиру менеджер середньої ланки з середньою ж зарплатою? Правильно: взяти кредит. І я, недовго думаючи, вирішила влізти в фінансову кабалу. Але перед тим як відправитися в банк, поставила батьків до відома:
– Мамо, тату, я вже доросла і хочу жити сама.
– Як же ти без нас? – сплеснула руками мама.
– А чому ж тобі з нами погано? – засмутився тато.
– Мені з вами добре, але так я ніколи не матиму особистого життя.
Аргумент спрацював, і мої дорогі батьки, змахнувши скупу сльозу, дали своє батьківське благословення.
Спочатку я планувала купити однокімнатну квартиру, а потім подумала і вирішила замахнутися на «дві кімнатки». Різниця в ціні не надто велика, зате, якщо особисте життя і справді складеться, з другої кімнати можна зробити дитячу…
Мені пощастило! Знайшла чудову, хоча і невелику по метражу, квартирку в старому зеленому районі. Господарі переїхали в інше місто і продали її разом з меблями. Ремонт цілком свіжий, хороша сантехніка, два чарівних балкончики. Словом, в’їжджай і живи! Ну, в’їхала і почала жити. Ейфорія тривала приблизно місяць. А потім я виявила, що на жалюгідні крихти, що залишаються від зарплати після погашення боргу, жити неможливо. Тобто, можливо, але дуже важко. На найнагальніші потреби ледве вистачало.
Особливо гостро я відчула свою фінансову нестабільність, коли зустріла на вулиці колишню однокласницю Маринку, і та, видавши обов’язкову порцію обіймів і поцілунків, потягла мене в піцерію. А у мене на їжу в день відведено сто п’ятдесят гривень. І ні копійки більше. Якщо витрачу зараз п’ятсот, то на три дні доведеться покласти зуби на полицю! Маринка і в школі була прониклива, а з роками, видно, у неї розвинувся дар ясновидіння. Наче думки мої прочитала.
– З грошима туго? Пішли-пішли, я сьогодні гонорар отримала, так що пригощаю!
– Нне вигадуй, – з фальшивою безтурботністю заперечила я. – Підемо, але платимо навпіл.
– Я ж кажу: гонорар отримала. Причому той, на який вже не розраховувала. Так що гуляємо, подруго!
Після двох келихів я розслабилася:
– Слухай, Маринко, а як ти здогадалася, що у мене з грошима туго?
– Тому що знаю тебе як облуплену. Якби нормально було, ти б мене вже в якесь кафе тягнула. Якщо не потягнула, значить, тимчасова криза.
– Боюся, що постійна, – зітхнула я. – Принаймні, років на п’ятнадцять.
– Напевно, квартиру в кредит купила? – припустила подруга.
– В яблучко! Вирішила відразу двокімнатну. А тепер… – я гірко махнула рукою. – Тепер навіть спідниць не ношу: на колготки грошей не напасешся.
– А чому б тобі не взяти квартиранта? На колготки та інші дамські радості точно заробиш.
– Знаєш, мені якось це раніше в голову не приходило, – зізналася я. – А це ідея! Візьму якусь студентку… Тільки знаєш, все одно страшнувато в дім чужу людину пускати. Всякі люди є!
– До речі, моєму двоюрідному братові запропонували роботу в Києві. Думаю, він із задоволенням орендував би у тебе кімнату.
– З абсолютно незнайомим чоловіком під одним дахом? – задумливо протягнула я. – Ну, не знаю…
– Познайомитеся, і стане знайомим! Те, що він не образить, я тобі стовідсоткову гарантію даю. Зрештою, в квартиранта що головне?