Односельці дуже заздрили Лілії, вона вдало вийшла заміж. На малу батьківщину приїздила нечасто, зате коли вже з’являлася, в батьківській хаті двері не зачинялися. Половина села мала потребу побачити та поговорити з Лілечкою, попросити в неї, голубоньки, допомоги та поради. Ліля носила небачені для сільських жінок шовки та хутра, їздила по за кордонах. Минали роки, і жінка повернулася в село одна. Ходить у стоптаних чунях і благенькій материній куфайці. Лише сусіди, які дізналися про долю жінки, допомагають їй поратися на городі та лагодити старий паркан

 

Лілію у селі поважали та любили, хоча вона як поїхала колись в неповні 17 років навчатися в медичному училищі, так і вкоренилася у великій та далекій столиці. На малу батьківщину приїздила досить рідко, зате коли вже з’являлася… В батьківській хаті двері не зачинялися ніколи. Половина села мала потребу побачити та поговорити з Лілечкою, попросити в неї, голубоньки, допомоги та поради.

Сама по собі якихось помітних висот Лілія не досягла. Просто, як казали односельці, дуже вдало вийшла заміж. Вона усміхалась, почувши таке, бо виходила заміж, як і більшість, — із щирого кохання. Віктор — розумний, дотепний, щирий… Як і вона, із села, із звичайної, без статків і зв’язків, родини. Одна різниця: Лілія вивчилась на медсестру, а Віктор — на військового лікаря. Коли побралися, в неї — каструлі, пелюшки, а в нього — ординатура, академія. За матеріалами

Віктор Петрович, як шанобливо казали в селі, став дуже великою людиною. Ще б пак — неперевершений лікар, та й посаду мав якусь дуже значущу. Тож як тільки в селі хтось комусь казав, що бачив на подвір’ї Панченків Лілю, — туди одразу рушали гості-прохачі з усіх куточків села.

Сусід, що ліворуч, просив, аби обстежили тещу, вчителька Поліна Явтухівна питала, чи не допоможе Віктор Петрович зі вступом онука до військового училища, поштарка Неля благала оглянути її чоловіка… Люди були переконані, що Віктор Петрович усе вміє, все може. Якщо не сам, то сотні його підлеглих, які неодмінно допоможуть, урятують.

Ліля кожного з гостей щиро запрошувала до хати, пригощала смачними цукерками, уважно вислуховувала… І допомагала! Вони з чоловіком нікому не відмовляли, кожного слухалися.

Лілія Костянтинівна й Віктор Петрович, з одного боку, були своїми, доступними й близькими, а з іншого — перебували на якихось абсолютно недосяжних для селян орбітах. То вони в Києві, а то вже в Німеччині або Китаї… Їхні діти, Сашко й Ірочка, вчилися то в Європі, то в Азії.

А вже десь наприкінці 80-х Віктор Петрович повернувся з Афганістану, де вперше був у тривалому відрядженні без дружини, сам не свій. Нервовість у рухах, тривога в очах… Щовечора брав у руки стакан — як казав, «для релаксу». А потім робив це без будь-яких пояснень — увечері… вдень… зранку…

Тож не дивно, що невдовзі його спровадили у відставку, тобто на пенсію. Втім, для міцного здорового чоловіка пенсія у 50 років — хіба це біда? Та Віктор Петрович — усім начальникам начальник — перетворився на звичайного чоловіка, який полюбляв сивеньку.

Лілія Костянтинівна мужньо приховувала ганьбу, потайки возила чоловіка до знахарок… Не допомогло нічого.

Вже дорослі діти неприховано не поважали свого батька. Сашко злився, що він тепер не може вплинути на його кар’єру. Що доля його, яка стелилася, мов килимова доріжка, нині звивиста й незручна. Ірина теж мала претензії: «Сашкові вчитися допомагали, йому ніхто не смів низької оцінки поставити, а я сама, все сама! Наче сирота якась…»

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩