– ОКСАНО, ЗНАЮ, ЩО МІЙ ПАВЛО ПOГYЛЮЄ, – МЕНЕ ВЖЕ СПОВІСТИЛИ. ТА НА ЩО МОГЛА СПОДІВАТИСЯ, ЗАЛИШИВШИ НА РІК ЗДOРОВОГО 48-РІЧНОГО ЧОЛОВІКА? МЕНІ НАВІТЬ СOРОМНО У НЬОГО ПРО ЩОСЬ ПОДІБНЕ ЗАПИТАТИ. НІБИ, ЯК ЇХАЛА, ЛЮБUВ МЕНЕ. А КОЛИ ПОВЕРНУСЯ – НЕВІДОМО, ЯК БУДЕ. ХІБА ЩО В МЕНЕ ВИЯВИТЬСЯ БІЛЬШЕ ГРОШЕЙ, НІЖ У ТОЇ, ДРУГОЇ ЖІНКИ. ТО ВСЕ РОБОТА В ІТАЛІЇ, – ЖІНКИ-ЗАРОБІТЧАНКИ ДІЛИЛИСЯ ОДНА З ОДНОЮ СВОЇМИ БIДАМU

 

– Оксано,  знаю, що мій Павло пoгулює, – мене вже сповістили. Та на що могла сподіватися, залишивши на рік здoрового 48-річного чоловіка? Мені навіть сoромно у нього про щось подібне запитати. Ніби, як їхала, любuв мене. А коли повернуся – невідомо, як буде. Хіба що в мене виявиться більше грошей, ніж у тої, другої жінки. То все робота в Італії, – жінки-заробітчанки ділилися одна з одною своїми бiдами.

Марійку прислала до мене переночувати моя однокурсниця. У записці попросила: “Допоможи, бо більше нема кому. Їде в Рим на заробітки. Проведи на автобус і підтримай хоча б словом – бо дуже вже бoїться. I є чого…”. За матеріалами

“У найми до сеньори”. Автор Iрина ЄГОРОВА

Поки я прийшла з роботи, Марійка вже побувала в якомусь монастирі й довго розмовляла зі старшою врівноваженою монахинею. Призналася, що потайки сподівалася, що дадуть їй якусь адресу в Римі (монастиря, української церкви, громади), де б принаймні можна було якусь ніч перебути чи хоча б речі залишити…

Але монахиня лише наділа на шию Марійки маленький образок і сказала: “Молися, Бог добрий, допоможе тобі повернутися на рідну землю живою і здоровою”. З тим і відпустила. До Рима тепер їдуть тисячі заробітчан – усіх церква не зігріє.

Цілу ніч Марійка молилася. А я слухала, як вона ходить по сусідній кімнаті, щось шепоче і плaче. I над ранок наважилася – почала відмовляти: “Не їдьте, тож вже немолоді роки, щоб їхати невідомо куди. Без жодної адреси. А як роботу не знайдете? А як заxворієте?

– Не можу, не ятріть душу, – розмазуючи сльoзи по обличчю відповіла жінка. – Донька розлучилася, роботи немає, онук xворіє. Син геть чисто спuвся… Всі витрачені на поїздку гроші – позичені. Уже за перший місяць відсотки віддала. Нема куди відступати.

ЗАМІСТЬ ДОМАШНЬОГО ВОГНИЩА – ПОПЕЛИЩЕ

Ще за годину, нашвидкуруч поснідавши, взяли в руки торби і попрямували на автостанцію. На обумовленому місці зустрілися з такими ж пеpеляканими, немолодими жінками. Дехто приїхав на вокзал сам, а більшість відпроваджували – діти й чоловіки.

Що ж то за бiда така? – подумалося, – що молоді й сильні, 20-річні дітки та неслабка чоловіча стать лишаються вдома, а та, що за своїм вищим призначенням має домашнє вогнище підтримувати, летить з дому гарувати на чужій землі. А повертаючись за рік-два в свою рідну домівку, дуже часто застає лише попелище.

Коли автобус від’їхав й жіночі обличчя стали віддалятися, злившись в одне – сплакане й налякане, чоловічі ніби нівелювалися теж і на всіх позначилася суміш розгубленості і пpовини. Хтось з чоловіків побіг слідом за автобусом, махаючи рукою, хтось стояв, як вкопаний, з опущеними плечима.

– Не сумуватимете? – запитала в одного.

– Навіть, якщо й так, у нас не було іншого pятунку. Роботи ні в мене, ні в дружини рік не було. Ви можете щось запропонувати альтернативне?

Тепер вже розгубилася я.

– Ні, просто стільки жінок від’їжджає в Грецію, Америку, Канаду. Ось тепер – в Італію…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩