ЦЬОГОРІЧ Я ВИРІШИЛА СКУШТУВАТИ ЗАРОБІТЧАНСЬКОГО ХЛІБА. ЧЕРЕЗ ЗНАЙОМИХ ЗНАЙШЛА ПЕРЕВІЗНИКА, ОФОРМИЛА ДОКУМЕНТИ І ПОЇХАЛА З ПОДРУГОЮ У ПОЛЬЩУ. ПРИВЕЗЛИ НАС У НЕВЕЛИЧКЕ СЕЛО ДО ГОСПОДАРІВ СЕРЕДНЬОГО ВІКУ

 

Про заробітки в Польщі не раз писали. Комусь вони приносять прибуток, а комусь — випробування і розчарування. Хтось повертається додому задоволений, а хтось — виснажений важкою працею. Хтось важкою працею заробляє гарні статки і на Батьківщині будує будинок та ставить дітей на ноги, а хтось, швидко розчарувавшись, відразу повертається додому ні з чим.

Цьогоріч я теж вирішила скуштувати заробітчанського хліба. Через знайомих знайшла перевізника, оформила документи і поїхала з подругою. Привезли нас у невеличке село до господарів середнього віку. Вони були привітними, завше усміхалися, щось розповідали. Одне слово, виявилися добрими людьми. За матеріалами

А люди, котрі в них працювали, були різними. Працювали ми важко, бо робота в полі не буває легкою. Робочий день тривав 12-13 годин. Ввечері ми приходили додому виснажені, та коли згадували, скільки заробляли в Україні за день, утома відразу спадала.

Дуже важливою в такий період є підтримка ближнього. Ми, жінки, це добре розуміємо, тому допомагаємо одна одній і словом, і ділом. І не важливо, хто з якого регіону України приїхав.

Був з нами молодий львів’янин. Мав веселу вдачу, піднімав усіх духом. Щоправда, декому це набридало, але Віктор не зважав на невдоволених і сипав жартами з ранку до вечора. З ним швидше минали дні. Попри жарти міг і ділом допомогти. Та через деякий час йому набридло працювати в полі, тож змінив роботу. Дні почали тягнутися довше, бо вже не було кому розраджувати нас. Але ми трималися і часто згадували Віктора.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩