Оскільки живу в невістках, і іншого даху над головою  в мене немає, не можу піти. Я вже декілька раз телефонувала розлучниці, та вона каже, що така моя доля, що в них кохання, а я просто людина, яка привела на світ йому двох чудових діток, а зараз виношую третю. Не раз я відкривала повідомлення на телефоні Василя і плакала, коли бачила, як ніжно вони переписуються, а деколи й не ніжно: “Коли ти вже її покинеш?”

Оскільки живу в невістках, і іншого даху над головою  в мене немає, не можу піти. Я вже декілька раз телефонувала розлучниці, та вона каже, що така моя доля, що в них кохання, а я просто людина, яка привела на світ йому двох чудових діток, а зараз виношую третю. Не раз я відкривала повідомлення на телефоні Василя і плакала, коли бачила, як ніжно вони переписуються, а деколи й не ніжно: “Коли ти вже її покинеш?”

***

Пишу ці рядки, а в сеpці — бiль і безмежний розпач. Завжди думали, що я кохана дружина і любляча мама. Я виконувала всі забаганки чоловіка, працювала не покладаючи рук. Хотіла, щоб у моїх дітей був завжди достаток матеріальний і духовний. Я дуже люблю сімейний затишок.

Мені так хочеться домашнього тепла, хочеться знати, що мій дім — це моя фортеця. І вдома мене ніхто не скривдить, навпаки, потішить, приголубить, розрадить. З чоловіком ми ніби добре жили. Нам заздрили, зрештою, всі й досі, напевно, думають, що в нас все гаразд. Та це не так.

Мій Василь мене зрадив. Зрадив тоді, коли я виношувала третю дитину, і мотивує це тим, що я не задовольняла його: Хіба справжній чоловік так вчинить? Зараз я стою на роздоріжжі й не знаю, що мені робити. В мене навіть були найгірші в світі думки…, але мене тримають тут мої діти, яких я дуже люблю.

Заради дітей я просила Василя, щоб схаменувся, він мені все обіцяв, що більше так не буде робити, але при першій ліпшій нагоді їде до неї. Вона знає, що в нього дружина при надії, та кличе його до себе. Нічого її не стримує. Я читаю, які вона пише есемески: “Коли ти її кинеш і прийдеш до мене?”, “Чи довго чекати?”.

Я до неї телефонувала і пробувала поговорити, але все повторюється знову і знову. Я живу в невістках і не маю куди подітись, не маю свого житла. Якби я мала свій дах на головою, давно б мене там не було. Я в глухому куті. Мені здається що нині гроші вирішують усе.

Щоб назбирати на квартиру, мені треба, напевно, років десять, і допомоги чекати нізвідки, Я задумуюсь, за що мені це, і не знаходжу відповіді. Чому моя дитина ще в лоні, а вже мучиться. За час вагітності я не набрала жодного кілограма, а навіть схудла. Не знаю, як далі бути. Хочеться, щоб це був тільки поганий сон…

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!


Джерело