“Онучку, купи мені пару яблук. Я їх з’їм і мені одразу стане краще”, – про це мене попросив дідусь!

Ми з дідусем щодня гуляли на міській площі. Заходили в пекарні, квіткові магазини та просто сиділи на лавці, дивлячись на фонтан. Якось серед однієї з прогулянок він зупинився біля вітрини продуктового магазину і завмер. Там стояли ящики з червоними, жовтими та зеленими яблуками. Він посміхнувся, а на очах з’явилися сльози. “Хочеться чогось кислого та хрумкого”, – сказав він. Дідусь хворів вже два роки. Чи ставало йому краще? Моментами.

***

Усе в житті циклічно, тому на зміну темним часам приходили й світлі. Вони живуть у невеликому провінційному містечку. Там була одна лікарня, але щоб потрапити на прийом треба зайняти чергу. Іноді очікування розтягувалося на декілька місяців. На приватні клініки коштів у них не було. Хлопця звали Михайло. Нещодавно його звільнили з роботи через спізнення. Він вийшов провідати дідуся і затримався на п’ятнадцять хвилин.

Цього було більш ніж достатньо. Нікого не цікавили його особисті справи в робочий час. Тим паче ставилися до нього доволі прискіпливо. Він не надто подобався керівнику відділу у якому працював. На цю посаду його призначило вище керівництво, а доки вони були у відрядженні хлопця звільнили та взяли на його місце іншого.

– Але ж у мене дідусь хворий. Я ходив до нього. Йому допомога моя потрібна. Будь ласка, зрозумійте мене. Зараз я ніяк не можу без роботи лишитись. Нам не буде за що жити. У вас же також є чи був колись дідусь! – хлопець був у відчаї. – Він єдиний хто є в мене із рідних.

Це твої проблеми, і вони мене не цікавлять. А з моїми рідними все гаразд, бо я за їхнім здоров’ям слідкую.

Віталій Петрович був щасливий. Він нарешті зміг позбутися Михайла, і вже придумав, що керівництву скаже, як то кажуть, мінус одна проблема. А от у хлопця негаразди тільки починалися. Мало того, що лишився без роботи, так ще й на нову ніяк не міг влаштуватися. До того ж, крім нього, нікому було за дідусем доглядати. Їх було тільки двоє.

– Михайле, у мене ж пенсія є. Деякий час протримаємося. – Дідусь усіляко намагався підтримати онука, тільки обидва прекрасно розуміли, що після оплати комунальних послуг та покупки ліків залишаться копійки.

Та й про лікування не можна було забувати. Черга до лікаря наближалася. Тому Михайло максимально заощаджував кошти. Але грошей не вистачало. Загалом, Михайло стояв біля магазину, дивився на яблука і на очах починали з’являтися сльози. Перевіривши кишені хлопець назбирав три гривні.

– Цікаво, а скільки коштує одне яблуко? – подумав він. – Десять гривень два. – Почув він. І побачив, як поруч мама з коляскою купувала два великих яблука. – Не вистачить навіть на одне.

Ніяким чином не вистачить. І що ж робити? Позичати? Боргів і так вистачає. А халтур охоронцем на складі у нічну зміну вистачило тільки, щоб частину повернути. Дідусь з нетерпінням чекає вдома онука. І йому дуже хотілось би зробити йому приємне. Він уявив хворого дідуся і заплакав. Так, дорослий хлопець заридав посеред вулиці.

– Хлопче, у вас щось сталося? Я можу вам чимось допомогти? Чому ви плачете?

Михайло підняв очі й побачив жінку років сорока. Вона стурбовано на нього дивилася, а він не витримав і розповів їй свою історію про хворого дідуся та яблука.

Він попросив її купити яблука та залишити номер телефону. А кошти він обов’язково поверне. Незнайомка купила йому кілограм яблук і сказала: – Поїхали оглянемо вашого дідуся. У якому він там стані. А далі буде видно.

– А навіщо вам його оглядати? Хто ви?

Я головна лікарка обласної лікарні Тамара Миколаївна. Якраз приїхала в гості до своїх батьків, а тут ви.

Вони поїхали до них додому. Тамара Миколаївна познайомилася з дідусем, оглянула його і зробила декілька дзвінків колегам.

– Не хвилюйтесь, ми й не таких рятували. Я проконсультувалася з різними спеціалістами, і деякі зможуть вас завтра прийняти. І все абсолютно безкоштовно. А з тим, як у місті працює лікарня та як оперативно приймають пацієнтів, ми обов’язково розберемося. Тому збирайте речі, завтра я вас заберу і поїдемо.
А ви, дідусю, їжте яблука та набирайтесь вітамінів. За вашим лікуванням я буду слідкувати особисто. Усе буде гаразд.

Так і сталося. Зовсім скоро дідусь одужав, а Михайло знайшов хорошу роботу. Вони забули про хвороби та труднощі, і знову почали гуляти містом, як у старі добрі часи. А з їхньої рятівницею Тамарою Михайлівною бачилися часто, бо вона тепер і місцеву лікарню під своє керівництво взяла. Вона була їхнім янголом охоронцем.

Джерело