Вадим бачив мій стан, та що казати, він і сам хотів малюка, а я не могла ощасливити його спадкоємцем. В один з сумних вечорів він просто взяв мене за руку, і запропонував сходити в дім малютки. Десь через рік в нашому домі з’явився дитячий сміх, але довго він не лунав. Миколка почав замикатися в собі, зриватись без причини. Нам нічого не залишалося робити, як віддати його назад

Вадим бачив мій стан, та що казати, він і сам хотів малюка, а я не могла ощасливити його спадкоємцем. В один з сумних вечорів він просто взяв мене за руку, і запропонував сходити в дім малютки. Десь через рік в нашому домі з’явився дитячий сміх, але довго він не лунав. Миколка почав замикатися в собі, зриватись без причини. Нам нічого не залишалося робити, як віддати його назад.

***

Мені 29 років, чоловікові 31 рік. Ми одружені майже десять років. Пару років тому задумались про дитинку, але у нас не виходило. Ми обстежувалися, і виявилося, що справа в мені. Мене це дуже налякало, я подумала, що мій чоловік – Вадим, зажадає розлучення. Навіщо йому дружина, з якою не вийде продовжити свій рід? Ми жили ніби в мовчанні, не говорили більше про свою любов. Я була через цей стан сама не своя.

Коли в черговий раз я впала в депресію, Вадим ласкаво взяв мене за руку, посадив поруч з собою на диван і промовив: “Що між нами відбувається?”. Я втомлено знизала плечима. Говорити не хотілося, і так все ясно. Минали тижні, місяці і ми почали трохи зближуватися з чоловіком.

Несподівано за вечерею Вадим запропонував мені взяти дитину з дитбудинку. Я не знала, що відповісти, адже це чужа дитина, не нашa. У мене не вкладалася думка в голові, як можна жити з чужою дитиною? Хіба можна полюбити чужу?!

Але все ж я погодилася. Чоловік наполіг, а там – будь, як буде. Ми з’їздили в дитбудинок, нам сказали, які документи потрібно підготувати і через два тижні все було готово. Нам показували різних дітей, мені було не по собі, дітей пропонували, ніби товар.

Нас проводили в дитячу кімнату, і раптом мій погляд упав на сумного хлопчика років п’яти. Він стояв біля вікна, тримаючи в руках брудну і пошарпану іграшку. Я підійшла до нього і запитала, чому він сумує. “Тому що я став не потрібен своїй мамі” – відповів хлопчик зі сльозами на очах.

По моєму тілу пробігло легке тремтіння. Очі наповнилися сльозами. Я сказала йому, що я можу стати його мамою, якщо він захоче. Малюк відповів: “Як? У мене вже є мама”. Я не знала, що відповісти. Адже це дійсно так. Всю ніч я не спала і думала про цього хлопчика. На наступний день я розбудила чоловіка і сказала, що ми терміново повинні забрати його.

Я хотіла подарувати йому всю свою любов, що не дісталася моїй дитині. Ви не повірите! Я закохалася в цю дитину з першого погляду. Ми знову поїхали до дитячого будинку, нас ближче познайомили з цим хлопчиськом – його звали Миколка. І вже через кілька днів ми забрали його до себе додому.

Перший час мені було незвично, що з нами в будинку тепер живе дитина. Та й Миколці було не по собі, адже у нього тепер є тато і мама. Він поводився так, ніби хотів опинитися знову в дитбудинку: плакав, кричав, відмовлявся вечеряти, відмовлявся спати, говорив, що ми йому ніхто і не можемо вказувати.

Щовечора я відчувала себе, як ніби я перетягла 20 мішків з картоплею. Щоночі Миколка закочував істерики, і я вирішила з ним поговорити. “Знаєш, ми даруємо тобі всю свою любов, ми піклуємося про тебе. Кожен день ми намагаємося, щоб тобі було з нами добре. Я не знаю, з якої причини тебе залишила мама, але мушу сказати, що в житті у тебе будуть різні ситуації, в яких буде важко встати з колін. Це життя, і траплятися може всяке. Найголовніше – зуміти піднятися, і з піднятою головою йти далі”.

Як не дивно, він не закотив істерику і навіть обійняв мене, потім ліг і відвернувся до стінки. Минали місяці, Миколка підріс, навчався в першому класі. Я помітила, що він не веде себе так, як раніше. Він став свідомим і дорослішим. Одного разу, підійшовши до мене, він сказав:

“Я хочу вибачитися за свою поведінку, я поводився погано. Ти дуже терпляча, інша б віддала мене назад в дитбудинок, чого я і домагався. Я думав, що моя рідна мама за мною повернеться. Зараз я розумію, – мені дуже пощастило, що я з вами. Я вас люблю”.

Він говорив, як дорослий чоловік.

У мене потекли сльози з очей, я обняла його так сильно, як це тільки можливо. З того часу Миколка ніколи не хамив і завжди допомагав, якщо я просила його про це. Або сам пропонував свою допомогу. У якийсь момент я усвідомила, що це моя дитина. Всесвіт подарував нам саме Миколку. І неважливо, що його привела на світ інша жінка, адже всю любов і ніжність він отримує від нас.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!


Джерело