Нарешті збулася моя мрія: я купила квартиру! Щоправда, в кредит, однокімнатну і на околиці, в новому мікрорайоні з недорозвиненою інфраструктурою, зате – свою! Запросила друзів на новосілля. Що зазвичай дарують в таких випадках? Колишні однокурсники скинулися і вручили мені телевізор, інші дарували корисні дрібниці: праска, електрочайник, сковорідка. Тільки друг дитинства Андрій відзначився. – А тепер у мене жодної, зате у вас дві. Продайте мені цього малюка

Нарешті збулася моя мрія: я купила квартиру! Щоправда, в кредит, однокімнатну і на околиці, в новому мікрорайоні з недорозвиненою інфраструктурою, зате – свою!

Обдзвонивши друзів, запросила їх на новосілля. Що зазвичай дарують в таких випадках? Правильно, необхідні в господарстві речі. Колишні однокурсники скинулися і вручили мені телевізор, інші дарували корисні дрібниці: праска, електрочайник, сковорідка. Тільки друг дитинства Андрій відзначився.

Він прийшов останній і, розстебнувши куртку, вийняв з-за пазухи… біле товстолапе цуценя! Так збулася моя друга мрія – завести собаку. Гості перестали захоплюватися квартирою і почали захоплюватися презентом:

– Який потішний!

– І очі такі розумні!

– Це хлопчик чи дівчинка?

– А що за порода?

– Ретривер, – пустився в пояснення Андрій. – Йому всього півтора місяці, плановий кобелек, ось родовід…

Я дбайливо сховала документ, що засвідчує собачу особистість, і поцікавилася:

– А ім’я у нього є?

– Поки немає. Але всі цуценята цього посліду повинні носити клички на букву «К» – такою є вимога клубу.

Наступні сорок хвилин присутні азартно придумували ім’я для чотириногого новосела, а я старанно записувала варіанти.

– Назви його Кокс! – реготнувши, запропонував Пашка.

– З глузду з’їхав, чи що?! – засичала на нього дружина Тетяна. – Уявляєш, що про Дарину сусіди подумають?

Гості пішли, все ще безіменне щеня солодко заснуло, а я, перемивши посуд, знову взяла в руки список імен.

Перечитала кілька разів – ні, жодне не подобається, туго у моїх приятелів з креативом. От хіба що «Кокс»… Кличка коротка, звучна, зручна, але, права Тетяна, дуже вже промовиста. А що, якщо назвати його… Кокос? Обидва однаково круглі і волохаті.

– Кокос, – промовила я вголос, пробуючи кличку «на смак». Щеня негайно відкрило одне око і схвально гавкнуло. Я взяла його на руки:

– Ласкаво просимо до родини!

Кокос вдячно лизнув мене в ніс. Тепер для повного щастя мені не вистачало тільки гарного хлопця. Але коханого не можна купити (навіть в кредит), та й друзі його не подарують. Залишається сподіватися на долю і чекати…

Минув рік. Кокос виріс в красивого, розумного і слухняного пса. Тобто він був слухняним до того дня, коли в ньому раптом прокинувся мисливський інстинкт, і він погнався за кішкою. Даремно я, зриваючи голос, кричала «До мене!!!» – через кілька секунд «дичина» і мисливець зникли з очей.

Я сподівалася, що пес, насолодившись гонитвою, повернеться в скверик, де ми гуляли, або знайде дорогу додому. На жаль… Те, що собаки схожі на своїх господарів, підтвердилося вкотре, і тому, з огляду на мою вроджену топографічну тупість, нерозумно було розраховувати на те, що пес самостійно зорієнтується на малознайомій місцевості.

До пізнього вечора я бігала між близнюками-багатоповерхівками і чіплялася до перехожих: «Ви не бачили білого лабрадора в червоному нашийнику?» Безрезультатно!

Захриплою і заплаканою, я повернулася додому близько опівночі, сіла за комп’ютер і набрала текст:

«Пропала собака! Порода – лабрадор-ретривер, кобель, вік – рік і два місяці, окрас – білий (вуха палеві), відгукується на кличку Кокос. Того, хто знайшов, прошу повернути за винагороду!»

Роздрукувала сотню примірників і, ледь розвиднілося, вирушила розклеювати оголошення по мікрорайону.

Минув день, потім два, потім тиждень, але ніхто так і не подзвонив. Мене накрив важкий, наче ватяна ковдру, розпач. На роботі я тримала себе в руках, але вдома ставало зовсім не під силу.

Все нагадувало про Кокоса: поводок на вішалці, собача миска на кухні, гумовий м’ячик під столом… Чому я не викинула ці «подразники»? Та тому що втовкмачила собі в голову, що, якщо позбудуся них, Кокос не повернеться ніколи. А так залишалася хоч якась надія.

Пройшов ще місяць, і надії не залишилося, а ось печаль, навпаки, розрослася до масштабів руйнівного торнадо. Жити з ураганом в душі дуже важко, і я придумала один-єдиний спосіб боротьби з ним – завести іншу собаку.

Подзвонила в клуб собаківництва, поспілкувалася з головою секції лабрадорів-ретриверів.

– Наша медалістка Анда недавно ощенилася, – обрадував мене співрозмовник. – Пишіть телефон…

У посліді було сім цуценят – три дівчинки і чотири хлопчики. Все палеві, і тільки один кобелек білий з вушками кольору топленого молока. Звичайно, я вибрала саме його.

Додому поверталася, міцно притискаючи до грудей теплий пухнастий клубочок. Вийшла на своїй зупинці і вже встигла пройти метрів сто, коли почула:

– Кокос, апорт! Я озирнулася.

Високий чорнявий хлопець, розмахнувшись, кинув палицю, за якою помчала… моя собака!

– Кокос!!! – заволала я, і пес, загальмувавши усіма чотирма лапами, розвернувся і помчав прямо на мене.

– Рідненький, найкращий, знайшовся… – я обіймала свого улюбленця, а той, радісно облизував шорстким язиком моє мокре від сліз обличчя.

– Це ваш пес? – запитав хлопець.

– Мій! А що, хіба не видно? – відповіла з викликом, потім схопила Кокоса за нашийник. – Пішли додому, втікач!

– Дівчино! А обіцяну винагороду? – крикнув хлопець навздогін. Від подібного нахабства у мене навіть подих перехопило:

– Ах ти злодюга! Присвоїв чужу собаку, а тепер ще чогось вимагаєш?!

– Не привласнив, а знайшов.

– А чому не повернув?

– А звідки я знав, кому повертати?

– Якщо знаєш, як пса звуть, значить, читав оголошення…

– Сто раз читав – вони на кожному стовпі розвішані. Одне у мене навіть з собою, – він дістав з кишені зім’ятий листок. – Ось, полюбуйся.

Кілька миттєвостей я здивовано перечитувала текст і, нарешті, зрозуміла, що хлопець мав на увазі. Господи, це ж треба бути такою неуважною! Все вказала: і забарвлення, і вік, і породу. А свій телефон написати забула!

– Вибачте, – пробурмотіла я винувато. – Спасибі, що дали притулок Кокосу. А що до винагороди… Зараз… – я квапливо витягла з сумки гаманець.

– Мені б краще натурою, – посміхнувся незнайомець.

– Ви що, божевільний?!

– Ні, просто до собаки вже звикнути встиг. А тепер у мене жодної, зате у вас дві. Продайте мені цього малюка, – хлопець почухав цуценя за вухом. – Я назву його Кокос-молодший.

– У нього ім’я повинно починатися на букву «А».

– Тоді нехай буде Ананас.

– Що за безглузда кличка?

– Нічим не гірше Кокоса.

– Тримайте, – я простягнула хлопцеві цуценя. – Тільки коли прийдете додому, відразу ж мені зателефонуйте – розповім, чим годувати і які щеплення робити.

Він наздогнав мене біля самого під’їзду.

– Дівчино, ви знову не залишили свій номер. І як вас звати, не сказали…

– Дарина. Записуйте телефон…

Три роки по тому.

Ми з Денисом закінчували обідати, коли в кухню влетіли Кокос з Ананасом і дуетом гавкнули.

– Схоже, що Назарко прокинувся, – сказала я чоловікові.

– А я завжди говорив, що кращі в світі няньки – це ретривери, – посміхнувся Денис і пішов затягувати коляску з сином з балкона в кімнату.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!


Джерело