Він пообіцяв матері більше не бачитися з Маргаритою. А сам потай ходив на побачення до коханої. Нічого не розповідав їй про сімейні розбірки. Гадав, минеться. З часом батьки зрозуміють. Не зрозуміли

Накрапав дощ. Він сидів у автівці неподалік її під’їзду. Поруч лежав букетик маргариток. Не наважувався подзвонити у двері її квартири. Сподівався, може, вона вийде. Не дочекався.

Він приїде сюди знову. З букетиком маргариток. Для Маргарити. Колишньої коханої. Зрадженої ним. До тієї, перед якою має покаятися…

…Ярослав закохався «не в ту» дівчину. Він – син батьків-чиновників. Маргарита з простої сім’ї. Мама працювала в бухгалтерії на підприємстві, батько – водієм.

– Що, романтика в голову б’є? – запитав батько, довідавшись про синове захоплення.

– Залиши Ярослава в спокої, – мовила матір. – У його віці всі закохуються «не в тих». Це мине.

– А якщо не мине? Ми – люди статусу, а та дівка…

– Я поговорю з Ярославом.

Він пообіцяв матері більше не бачитися з Маргаритою. А сам потай ходив на побачення до коханої. Нічого не розповідав їй про сімейні розбірки. Гадав, минеться. З часом батьки зрозуміють…

Але в батьків були інші плани. Петро Миколайович хотів поріднитися з керівником сусіднього управління. У того була донька. Мовчазна, трохи дивакувата. Подейкували, слабість якусь має. Але Ярославові батьки на те не зважали. Головне, що родина і впливова. Це саме те, що потрібно Петрові Миколайовичу та його дружині.

– Ярославе, до нас у вихідні гості прийдуть. Станіслав Іванович з дружиною та донькою. Будеш кавалером для Анжели, – пожартувала матір.

– О, ні! Тільки не це. Ти ж знаєш, Анжелка… вона трохи якась…

– Це не обговорюється. Тим паче, скоро на роботі в батька буде серйозна перевірка. А Станіслав Іванович, якщо треба, може багато чого вирішити…

…Маргарита ошелешила Ярослава:

– Я чекаю дитину.

– І… що ми будемо робити?

– Розпишемось. Ти вже працюєш. Я через два місяці диплом отримаю. А потім станемо батьками.

Ярослав повідомив новину своїм рідним. Ті змінилися на обличчі.

– Значить, так, Ярославе, більше до тієї дівки – ні ногою, – відрубав Петро Миколайович. – Якщо хтось про щось буде запитувати – зустрічаєшся з Анжелою. Завтра ж запросиш її в кіно чи в кафе. Ми – люди зі статусом, партійні, а ти таке вчудив. У тебе попереду кар’єра. Невже хочеш життя собі зіпсувати? Я все сказав. Мама зі мною згідна. Якщо та дівка буде рипатися – пошкодує. Ти мене знаєш.

Ярослав знав: батько слів на вітер не кидає. З Петром Миколайовичем ніхто в контри не вступав. Потім проблем не оберешся.

Петро Миколайович через свого водія, якому довіряв, передав Маргариті гроші…

…Ярослав таки одружився з Анжелою. Кохання? Його не було. Він потай ненавидів свою дружину. Незграбна. Нецікава. Бувало, сяде й дивиться в одну точку. Ярославові аж моторошно ставало.

Тесть із тещею робили зятеві щедрі подарунки. Ярослав змирився з дивацтвами Анжели. Часто їздив у відрядження. І там «відривався». Шукав утіху з чужими жінками в чужих містах.

Дітей у подружжя не було. Чим старшою Анжела ставала, тим більше дратівливості було в її характері. І мовчазності. Тижнями сиділа в квартирі.

Він залишив би Анжелу, але терпів заради кар’єри, статків, статусу. Про Маргариту не згадував. Просто викреслив її зі свого минулого…

…Грошей у водія Петра Миколайовича Маргарита не взяла. Батьки заборонили й думати про таке. І не хотіли, аби родина чиновника дізналася, що донька таки привела у цей світ дитинку. Після закінчення навчання відправили до бездітних родичів у далеке містечко. Там і побачилисвіт хлопчики-близнюки. І осіла на тривалий час.

Зрідка приїжджала додому. Сусіди запитували, чи заміжня Маргарита, бо її чоловіка ніколи не бачили. Батьки викручувалися, мовляв, далекобійником працює, рідко вдома буває. Насправді ж Маргарита заміж не вийшла…

…Анжелина хвороба прогресувала. Час від часу її клали в психіатричну лікарню. А тесть, традиційно, щедро винагороджував терпіння свого зятя…

Невдовзі змінилася система. Петро Миколайович із шанувальника комуністичного ладу став ревним християнином. Разом із дружиною ходив до храму, хоча донедавна не знав, як туди двері відкриваються. Ярослав з приводу цієї метаморфози іронізував, мовляв, батьки гріхи замолюють.

Станіслав Іванович також «перефарбувався» у патріота. Зберіг посаду. Для Анжели найняли доглядальницю. Ярослав часто не ночував удома. Обидві родини знали про його походеньки. Але робили вигляд, що нічого не сталося. Хвилювалися тільки, аби Ярослав не завів на стороні «неформальних» дітей.

…Близнюки виросли, закінчили школу. Вступили на навчання в рідному місті Маргарити. Вона з синами повернулася додому після того, як не стало батька. У матері з серцем було погано. Тому й покликала доньку додому.

Маргарита влаштувалася на роботу в школу. Коли хтось запитував про чоловіка, казала, що розлучилася. Сини правду про своє народження знали. Тому тему батька оминали.

Маргарита своїми хлопцями гордилася. Вродливі. Розумні. А, головне, добрі.

– Дякувати Богу, що внуки не вдалися в рід того ірода, – так матір Маргарити відгукувалася про Петра Миколайовича. – Таких золотих дітей хотів стратити. І синок його не кращий. Не заступився.

…А Ярослав овдовів. Анжела сама пішла на такий крок. Не врятували.

– Ти того… якщо хочеш – одружуйся вдруге. Ми не проти, – радив тесть.

– Дякую. Я ще від першого одруження не відійшов.

…Колишній водій Петра Миколайовича впізнав Маргариту. На ринку з синами побачив. Хоча, почав «закладати», проте око мав пильне.

– Вона… точно вона, – промимрив сам до себе.

Не терпілося зустрітися з Ярославом. Розповісти новину і заодно попросити позичити «на прожиття». Тобто, на пляшку. А ще…

Під час зустрічі чолов’яга простягнув Ярославові радянські купюри.

– Це що за сувеніри, Миколайовичу?

– Це – гроші, Ярославе. Колись ваш батько передав їх Маргариті, щоб дітей позбулася. Вона не взяла. А я – людина чесна. Не витратив, беріг.

– А чому батькові не сказали й не повернули грошей?

– Боявся, аби з роботи не вигнав. Сам знаєш, яка натура в Петра Миколайовича. А коли він у гніві… Але це ще не все. Я бачив Маргариту. З дітьми. Гарні хлопці. Близнюки. Може, то ваші діти, Ярославе.

– Яка Маргарита? Ви її коли востаннє бачили? Двадцять п’ять років тому? Привиділося вам.

– Може, й так… Ви мені на «прожиття» кілька гривень не позичили б?

Проте щось тенькнуло в Ярославовій душі. Грошей Маргарита не взяла. Отже, дітей, мабуть, не позбулася. Може, це справді його сини. А якщо Миколайович помилився з перепою?

Ярослав припаркував автівку неподалік під’їзду Маргарити. На лавці сиділи дві літні жінки.

– Добрий день, я шукаю Маргариту Іванівну. Здається, вона тут живе.

– А, вчительку нашу? Певно, вступника маєте. Вона, кажуть, гарно дітей до вступу готує.

– Е-е-е… так… вступника… А… діти в неї є?

– Два хлопці. Такі слічні. Вітаються завжди. Дай, Боже, кожному таких. Шкода, що з чоловіком не станцювалося. Знаєте, вона довго жила далеко звідси. Там заміж вийшла. А він жодного разу сюди навіть голови не показав…

Літні пані не проти були ще побалакати. Але Ярослав подякував і завів автівку…

…Він кілька разів приїжджав до будинку, де живе Маргарита. Бачив її з синами. Але так і не наважився заговорити. А на сидінні в автівці знову в’янув букетик маргариток…

Автор – Оля ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне

Джерело