— ЩО РОБИШ, МАКСИМЕ, ВОНА Ж ЄДИНА МОЯ СЕСТРА! ВІДРАЗУ ПІСЛЯ ВЕСІЛЛЯ МАКСИМ СПОЧАТКУ ВІДВАДИВ ВІД ОКСАНИ ПОДРУЖОК, А ПОТІМ І ГАННУ З ДВОРУ СПРОВАДИВ. — НІЧОГО ТУТ ЇЙ ВИДИВЛЯТИСЯ. САМА ГОЛOТА ТВОЯ РІДНЯ. ЧОЛОВІК НІКУДИШНІЙ, А ГАННА КУПУ ДІТЕЙ НАВЕЛА, РАДИ ЇМ ТЕПЕР НЕ ДАСТЬ. НАМ ПРО СЕБЕ ТРЕБА ДБАТИ! ТА НЕ ХОТІЛА СЛУХАТИ ГАННА ЧОЛОВІКА

— Що робиш, Максиме, вона ж єдина моя сестра! Відразу після весілля Максим спочатку відвадив від Оксани подружок, а потім і Ганну з двору спровадив. — Нічого тут їй видивлятися. Сама голoта твоя рідня. Чоловік нікудишній, а Ганна купу дітей навела, ради їм тепер не дасть. Нам про себе треба дбати! Та не хотіла слухати Ганна чоловіка

Їх було двоє братів, і обидва не повернулися з війни, залишивши молодих вдів та маленьких доньок. Старший — біляву Оксанку, молодший — руденьку Ганнусю. Матері з ранку до вечора пропадали в полі, а сестрички — дві билиночки, два паростки роботящого роду — горнулися одна до одної. Разом бігали до школи, разом пішли полоти ланку, а там і заміж повиходили. За матеріалами

Першою на рушничок стала Ганна — дуже вже кохала сусідського Петра. Дарма що той у чарку любив заглядати, а як з’ясувалося після весілля, ще й руку мав важкеньку. Ганнуся про те нікому й словом не обмовилася, а там і дітки у них народилися одне за одним.

Оксана ж заміж не поспішала, бо ніхто не стривожив дівочого сну, не запав у душу. А тут і біда, не питавши, завітала. Злягла її трудівниця-мати, тяжко захворіла, і зовсім скоро залишилася Оксана у хаті сама. Ще вдень то роботою загається, то Ганна до неї забіжить — чимось потішить. А вночі… Не мала ночами спокою, гіркими сльозами поливала своє сирітство.

Аж ось у селі з’явився Максим — прислали його в колгосп агрономом.

Не увивався він біля Оксани, не шепотів їй ласкавих слів. Просто десь через півроку постукав увечері у вікно.

Зайшов до хати, довго мовчки сидів на ослоні, доки зважився:

— Тобі, Оксано, треба заміж, мені — женитися. Обоє ми сироти. Так що подумай…

Піднявся і хотів було вийти, але на порозі спинився, озирнувся. І тоді вона, сама себе не розуміючи, підвелася й кивнула головою на знак згоди.

Весілля було бучне, — музиками та дружками. І заздрісні погляди подруг: бач, яке щастя Оксані — вчений, роботящий, непитущий.

А вона — в білосніжній сукні, фаті і диві дивному — білих лакованих черевичках, які десь дістав наречений, — і сама не знала, чи була щасливою. Знала тільки, що вже не одинока, бо самотності боялася понад усе.

Максим виявився чоловіком практичним і хазяйновитим — жоден клаптик землі у нього не гуляв без прибутку, жодна копійка не тратилася марно. Правда, скупим був і до людей не дуже привітним. Спочатку відвадив від Оксани подружок — нема чого з ними ляси точити. А потім і Ганну з двору спровадив. Оксана в сльози:

— Що робиш, Максиме, вона ж єдина моя сестра!

Насупився і сказав:

— Нічого тут їй видивлятися. Сама голoта твоя рідня. Чоловік — п’яниця, а Ганна купу дітей навела, ради їм тепер не дасть. Нам про себе треба дбати!

І добре дбав. За якісь кілька літ на місці підсліпуватої хатки виріс навіть не дім — справжній палац.

Височенний, із широкими вікнами, просторими кімнатами. Дістав Максим у хату меблі дорогі, в селі не бачені. А навколо палацу свого звів височенну огорожу.

Тільки не мала Оксана в тому палаці щастя. Думала: в парі, в любові світ сонцем засвітиться, та, мабуть, дарма. Приспане колись лихо встало і пішло гуляти просторими кімнатами. Сумно жилося Оксані, тяжко.

Хіба нишком, як Максим на роботі, прибіжить в обід із поля, перекинеться словом із Ганною, поплаче-поскаржиться. Втішить її Ганна, дарма що самій нелегко: Петро n’є, діти малі, нестатки в господі, злидні. Та Ганна на те не дивиться. Дітки підросли — радіє, Петро проспиться, слово ласкаве скаже — і тим вона вже рада.

А Оксані й на таке доля не розщедрилась. Бо Максим прийде з роботи — не пригорне, не спитає, чого вона невесела. Вже ж бо сім літ разом, а діток немає. Журилася тим Оксана аж до того часу, доки не всміхнулося їй довгоочікуване щастя. Відчула — матір’ю стане… Зраділа несказанно! Побігла з тією радістю до Ганни.

Обнялися, заплакали, згадали батьків і Оксанину матір — так і не діждала онучатко поколисати. Поділилася й Ганна своєю радістю, що вона теж при надії. Співала Оксанина душа. Не стало смутку!

Ледь дочекалася з роботи Максима. На руки йому полила, рушник подала білосніжний. Та краще б новини своєї не казала… Спохмурнів Максим, як весняний день у грозу. Вечеряти не схотів. Довго сидів на ґанку,а тоді мов каменем у душу кинув:

— Ти, Оксано, думаєш не знаю й чим! У нас ще роботи — непочатий край. Машину скоро брати, залізо купити. Не треба нам цього зараз. Хай років через п’ять, але не тепер. Я так рішив.

Відвернувся, не почув її німого крику, не побачив у глибині очей туги та відчаю…

Домовилися. Відвіз Оксану у район, у лікарню. Був біль — спочатку в тілі, а потім душу став розривати. Лише в день виписки зрозуміла, чому ховали від неї очі медсестри, чому Максим так щедро тратився на неї — квіти купував, фрукти, цукерки. З вуст сивої лікарки почула свій вирок:

— Ви більше ніколи не зможете наpoдити…

Оксана не заплакала, не заридала, а в очах — чорно. То була ненависть до нього, до Максима, безсила ненависть, яка робила Оксану страшною. Вона замкнулася від усього світу. На ланку, з ланки мовчки, по господарству сновигає — очі порожні. Дарма чоловік викинув гроші на дорогу каракулеву шубу. Дарма, спокутуючи свій гріх, допустив до неї сестру. Оксана, дивлячись на округлий Ганнин живіт, тремтіла всім тілом.

На подвір’ї з’явився омріяний Максимом автомобіль — не зраділа і не всміхнулась, мовчки пішла в хату. Кому? Для кого? А листочки за вікном: ось-ось осінь…

Тієї осінньої ночі дві новини влетіли в село. Ганна народила п’яту дитину — дівчинку, а Максим на новісінькій машині потрапив у aвapію. Оксана ніби від тяжкого сну прокинулась. Життя, хай і бoлем, але вирвало її з полону безвиході. Їздила в лікарню до Максима, допомагала Ганні з дітьми, особливо з найменшою — верескливою Олеською.

Ох, ця Олеська! Вона була крихтою тіла Ганни і крихтою серця Оксани. Притискаючи до себе теплий, крикливий згорточок у рожевих пелюшках, Оксана прощала весь світ, прощала Максима, хотіла жити і жила.

Забрала з лікарні чоловіка і перше відчула вину. Подумала: це вона в своїй зраненій душі бажала йому лиха, ось воно і сталось. Жаліла його. Хоч Максим став ще відлюдькуватішим, ще сердитішим та скупішим. Дарма! Всю свою любов, все своє нерозтрачене тепло Оксана виплескувала на Олеську. Правда, племінницю бачила зрідка і потай, бо лиш згадай при Максимові про Ганну з дітьми — лиха не обберешся!

Сам він недовго лежав. Тільки освоїв інвалідного візка — взявся за господарство. Навиписував книг, журналів, брошур про квіти. Навесні зняв свої заощадження, найняв робітників — і через якийсь місяць з’явилися біля їхнього будинку теплиця й рівні, як шнурком відміряні, рядки троянд, жоржин, гладіолусів, лілей… Чого тільки не було там!

Далі Максим понасаджував суниць, черешень — під городину зовсім малий клапоть залишив.

Ішли роки, спливали, немов за водою. Оксана звикла поратися у своєму саду. Максим старанно навчав її, як правильно доглядати всю ту розкіш, як складати небаченої краси букети. А ще старанніше Максим рахував гроші, котрі Оксана виручала, продаючи квіти, суниці, черешні. Пильнував кожну копійку і клав на рахунок.

Оксана спочатку з ним сварилась:

— Кому той капітал складаєш, навіщо? Двоє ж тільки нас на білому світі…

Та Максим, як і замолоду, мов каменюкою кидав:

— А мені й не треба нікого!

То й вона рукою махнула:

— Біс із тобою, складай…

А Олеська тим часом підростала: чорнява, як батько, і така ж кароока, а від матері лише ріденькі, ледь помітні веснянки на носику. Сонячна, добра дитина. Оксана їй крадькома то сукеночку купувала, то ляльку, не могла нею натішитися й намилуватися. Крадучись від Максима, носила Олесьці перші сунички та черешеньки…

Аж ось вона, юна, з очима, що аж бризкають іскорками щастя, вже у вінку та стрічках, в оточенні дружок стоїть на високому тітчиному порозі. Олеська заміж іде! Олеська, криклива, мала Олеська, — наречена!

Оксана від щастя місця не знайде, де б посадила, де б поставила рідну свою молоду. А Максим лише сиві брови насупив, мов сич, надувся і очі від Олеськи відвів.

— Просили мама, тато, і я прошу на весілля… Вас, тьотю Оксано, й вас, дядьку Максиме…

Уклонившись, пурхнули, як зграя синичок, у теплий вересневий світ молода та її дружечки. Весільна шишка лежала на колінах у Максима окрайцем сонця — пишна, рум’яна. Оксана простягла руку, щоб узяти її, а він відштовхнув, схопив сам вузлуватими, як коріння, пальцями, огрубілими від роботи:

— Весілля?! Злидні! Тільки й звуть, щоб грошей несли, щоб дарували. Ось вам подарунки! — шишка зблиснула рум’яним боком і покотилася по асфальтованому двору. А Максим, все ще буркочучи, повернув колеса візка, в’їхав до своєї кімнати, ввімкнув телевізор і вже звідти до Оксани:

— Тільки-но піди! Грошей однак не дам! — і двері причинив.

Оксана підняла шишку, притулила до вуст. Промайнуло перед її очима власне життя — безталанне, загублене, одиноке. Вона ридала, і сльози, стікаючи по весільній шишці, змивали пил…

Ні того дня, ні наступного Оксана з Максимом не перемовились жодним словом. Мовчки їли, мовчки порались, мовчки йшли спати — кожен до своєї кімнати.

Оксана сиділа на ліжку, а там, через дорогу, гуло весілля — співало, жартувало, кричало: «Гірко!». Аж доки зморені його учасники не розійшлися по домівках.

Село заснуло. Тільки Оксана не могла склепити очей. «Не підеш! Грошей не дам!» — лунало в її вухах.

— Не даси? А дзуськи! Я маю подарунка! — несподівана думка спалахнула в неї, мов блискавка.

Оксана зіскочила з ліжка — боса, в накинутому наспіх халаті. Схопила нoжа, довгу ряднинку. Прислухалася, чи спить Максим? Спить! Хропить!

При місячному світлі вона зрізала ножем і обережно клала на ряднинку пишні жоржини, розкішні гладіолуси, різнокольорові троянди. Вижала все, не лишивши стебельця чи пуп’янка. Носила ті квіти оберемками в порожнє, освітлене місяцем весільне шатро Олеськи. Квітчала стелю, боки, доливала у трилітрові банки з чорнобривцями на столах воду і ставила в них свої квіти. Місце молодої уквітчала лише трояндами.

Стомилася, озирнулася, а вже світало. Горлали по селу перші півні, піднімалося по небу червоне, заспане сонце, обіцяючи людям по-літньому теплий день.

Оксана тихенько пішла додому. Сіла на ґанку, дивилася на сонце. Її подряпані колючками руки не відчували болю. Душа ясніла. Оксані було байдуже, що невдовзі прокинеться Максим і виїде на своєму візку на подвір’я. Байдуже до того, що станеться потім. Їй було добре і щасливо, як ніколи в житті: вона зробила подарунок. Весільний подарунок своїй Олесьці…

Автор Ольга СОКОЛОВА.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.