– ВІТЯ НАСТУПНОГО ТИЖНЯ ЇДЕ У ПОЛЬЩУ. ЗА ТІ ДНІ ВСЕ ВИРІШУ, – ІРА ЗРОБИЛА ВСЕ, ЯК ЗАПЛАНУВАЛА. ЧОЛОВІКОВІ У ВСЬОМУ ЗІЗНАЛАСЯ АЖ ЧЕРЕЗ ШІСТЬ РОКІВ. ВІКТОР ВІДРАЗУ ПОДАВ НА Р0ЗЛУЧЕННЯ

Іра зробила все, як запланувала. Чоловікові у всьому зізналася аж через шість років. Віктор відразу подав на розлучення.

Віктор працював у представництві дуже відомої міжнародної компанії, його результативність значно зашкалювала, цього не можна було не помітити, начальство трусилося над ним, аби ніхто до себе його не переманив. Підняти зарплату?

Без питань! Премії, відпускні, оздоровчі, «тринадцята»? Він завжди міг дозволити собі найдорожчі курорти, декілька разів на рік їздив за кордон, для нього то було не проблема!Звісно, він їх сам заробив! Підвищення на роботі? Так, є вакансія керівника відділу, в Києві. За матеріалами

Фірма забезпечує службовим житлом, в офісі не переводяться чай-кава-печиво, комплексний обід, абонемент у спортзал, закордонні відрядження. Щойно Вітя розповів нареченій про перспективи кар’єрного росту, вона розвіяла всі сумніви: обов’язково треба їхати, це твій шанс!

Хлопець подався у столицю обживатися на новому місці. Іра успішно склала екзамени, взяла диплом з відзнакою, кілька книжок, літній одяг і вирушила до коханого. Вітя схуд, м’язи вже не виділялися з-під футболки. Перекуси шоколадками, 10 чашок кави, три години сну, файли, коди, шифри.

«Добре, що ти зі мною, може, хоч вечерятиму вдома», – зрадів, зустрічаючи дівчину на вокзалі. Весілля не робили. Подали заяву в РАЦС, розписалися через місяць, посиділи з його новими товаришами в ресторані. Виявилося, Вітя планував життя на кілька років уперед: домовився, щоб службову квартиру для нього придбали, а він потім виплачуватиме із зарплати.

Директори хотіли мати цього генія у штаті, заробітки в нього були великі, компанія процвітала, тож такий варіант для всіх був вигідний. Іра не могла натішитися, що так раптово стала жителькою столиці, їхня молода сім’я має власний куток. І не якісь чотири стіни з дахом, а двокімнатку в новобудові майже в центрі міста.

Стала шукати роботу. Так, чоловік забезпечує всім: зробили блискучий ремонт, обставили квартиру дорогими меблями і технікою, ходять у ресторани, продукти купують у супермаркетах, одяг – у бутиках. Та самій удома вже набридло сидіти. І для чого п’ять років сточувала зуби об той граніт? Мала потяг до мов, легко освоїла англійську і німецьку, читала французькою, розмовляла польською. А тут уже понад рік без практики.

Прилаштуватися в школу виявилося нереально: ні досвіду в неї нема, ні рекомендацій, ні впливових знайомих. Ходила з одного директорського кабінету до іншого, і скрізь відмовляли. Іра була витривала й наполеглива, але й вона за три місяці пошуків видихалась.

«Усе, це остання спроба», – вирішила для себе, прийшовши на співбесіду в приватну школу з філологічним спрямуванням.

– Я вас візьму, – нарешті резюмувала директорка, жінка суха й натягнута, як жила, без жодних емоцій на лиці. – З однією умовою. Наша школа тільки починає розвиватися. Треба підібрати стабільний надійний колектив. Пообіцяйте, що три роки не втечете у декрет. Ірина зопалу запечатала: – Обіцяю! Я так хочу працювати з дітьми.

Вчителювала вже три місяці й просто сяяла від щастя. Малеча розумна, дисциплінована, науку схоплює на льоту. Вітю призначили керівником філії, більше підлеглих і відповідальності, зате й час вільний з’явився, бо є кому доручити роботу. Вечорами можна розслабитися, дивлячись фільм на метровій «плазмі».

У Віті новий проект, буває, і ночує в офісі, дзвонить на кілька секунд – нагадати, що живий і голодний. Іра лежала на дивані, дивилась у стелю і думала, вона дізналася, що чекає дитину. Вітя і її мама зрадіють, уже не раз натякали на поповнення. Вік якраз найоптимальніший: їй – 24, йому скоро 30 виповниться. Та в школі діти її люблять, на уроках сумирні, на додаткові заняття просяться. Й обіцяла директорці три роки відпрацювати, а тут.

«Молода ще, не час зараз, ніхто не дізнається, – постановила під ранок, так і не зімкнувши очей.

– Вітя наступного тижня їде у Польщу. За ті дні все вирішу».

За п’ять років у столиці Іра і Вітя почувалися і поводились, як корінні кияни. Відпочивали двічі на рік за кордоном: узимку їздили кататися на лижах, улітку – погрітися біля моря. Все було чудово, тільки діток у сім’ї не вистачало. Іра сама хвилювалася та помічала, що чоловіка щось мучить.

– Треба до лікарів сходити, обстежитися, – вже не міг тримати це в собі. – Напевно, хтось із нас хворий, якщо так довго у нас немає дітей. І закрутилося… Та висновок у всіх той самий – фізично обоє здорові, порушень не виявлено.

«Може, у вас є якийсь психологічний бар’єр?» – припустила одна лікарка. Добре, спробуємо поспілкуватися із сімейним психологом. Три місяці двічі на тиждень вони ходили на індивідуальні бесіди, колективні заняття, арт-терапію. І психолог не помічала проблем у стосунках подружжя. Іра старалася, виконувала всі рекомендації. А коли залишалася наодинці, гірко плакала: «Моя вина, гріх на душу взяла, і нічим його не виправдаєш».

У церкву щонеділі ходила, молилася і благала прощення. Тижні складались у місяці, збігали-скрапували. Вітя став якийсь напружений, підозріливий, знову допізна затримувався на роботі, мало говорив.

– Коханий, маю тобі зізнатись, – одного вечора наважилася на відверту розмову Іра. І розповіла, що вчинила шість років тому, давилася сльозами, переконувала, що тоді вважала це найкращим виходом.

– Ти ненормальна, – вичавив чоловік. І враз повеселішав, заусміхався. – Ну, то й мені буде не так важко сказати тобі про зраду. Тиждень тому дівчина з моєї роботи сказала, що чекає дитину від мене. Тепер матиму повноцінну сім’ю, з малюком.

Іра переїхала на найману квартиру. З головою поринула в роботу: відкриті уроки, презентації, театральний гурток. Поки оформляли документи на розлучення, Вітя ще іноді дзвонив, цікавився, як у неї справи, пробував заспокоювати, мовляв, так склались обставини, він їй не суддя. А після фінального підпису просто зник – їх більше нічого не пов’язувало.

– Ірино Олексіївно, відчиніть клас, уроки вже дві години, як закінчилися, батьки хвилюються! – гепала у двері директорка.

– Мої діти, не віддам, не відпущу, – бурмотіла вчителька. Учні злякано дивилися на неї з-за парт.

Коли дзвінок сповістив про кінець навчання, вона сказала дітям, що ще трохи пограються. А сама сіла за стіл, опустила голову на руки і, здається, плакала. Охоронці школярів вивели в коридор. До Ірини підійшли санiтари. Її посадили у «швидку» та повезли в лікарню.

«Три роки відпрацювала, навіть більше. Добре, що якраз випускниця на роботу проситься, заміну шукати не треба», – провела поглядом машину керівниця школи, емоцій на її обличчі ніхто не зауважив.

Автор Надія ШВЕЦЬ.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.