СІЛЬСЬКІ СОРОКИ ПЕРЕШІПТУВАЛИСЯ: – ПОГНАЛО Ж ДІВКУ З ЯКОГОСЬ ДИВА ЗАМІЖ ЗА КУЛЬГАВОГО. А ВОНА, МОВ НАМАЛЬОВАНА. ЄВГЕНЯ НАМАГАЛАСЯ НЕ ПОТРАПЛЯТИ НА ОЧІ СВАТАМ. ТІ НЕ ВЛАШТОВУВАЛИ СКАНДАЛИ ПІСЛЯ ТОГО, ЩО ТРАПИЛОСЯ, ПРОСТО СКАЗАЛИ: – НЕ ПАРА ВІРА З ІГОРЕМ. НЕ ТРЕБА БУЛО ЇХ ЗВОДИТИ. МИ НЕ ПОДУМАЛИ, ЩО МОЖЕ БУТИ ОСЬ ТАК

Щастя не купиш і не зведеш докупи.

Щастя – це птах, якого зловиш за хвоста, а він вирветься, залишивши в руках тільки пір’їнку. І ту вітер вкраде… Тепер Віра це знає. За матеріалами “Наш День”

“Утікала за щастям, а щастя втікало від неї…”. Автор Ольга Чорна

…Дівчина була вродливою. Куди до неї тим артисткам розфарбованим, казали в селі. І зітхали водночас: якби Вірині батьки були живі. Вивчилася б. Може, й артисткою стала б. А Євгеня, так кликали Вірину тітку Євгенію, немає за що племінницю вчити. Своїх трьох дітей виховує.

Ще перед закінченням школи тітка почала гадати, за кого б то видати заміж Віру, аби одним ротом менше стало. Щоправда, дівчина про шлюб не думала. Їй би податися геть звідси, у світ, який дивиться із журналів звабливими фото великих міст. Одягнутися модно. Віра навіть вже на їхній райцентр згодна.

До райцентру десять хвилин їзди. Вона з тіткою на ринок молоко, сметану, сир возить. Мають постійну клієнтку – вишукана молода жінка купує лише в них продукти. Її парфуми, одяганки, манери запоморочують дівчині голову. Потай заглядає в маленьке люстерко, порівнює свою вроду з покупчинею. Вона, Віра, вродливіша…

…Вірині думки щодо життя навіть у райцентрі матеріалізувалися. Майже. Ігор жив у передмісті. У дитинстві хлопець пошкодив ногу. Накульгував. Уже тридцятка на носі, а нареченої нема. Ніхто не хоче кульгавого Ігоря – так нарекли хлопця. Ігор був хорошим шевцем. І поремонтувати, і пошити взуття міг. Навіть з міста до нього приїжджали.

Євгеня знала Ігоревих батьків. Ті привозили на ринок яблука зі свого саду. Садок у Личків був розкішний. Вирішила звести племінницю з їхнім сином. Заради цього якось сама, без Віри, на ринок поїхала. Обережно завела мову з матір’ю хлопця. Проте жінка й без натяків усе зрозуміла.

– Чи погодиться Віра на це? Не палкою її ж під вінець гнати.

– А де подінеться? Щось я не бачу, аби кавалери сироті набридали. Віра все вміє робити. Господарку порає. Вчиться гарно, але кому це треба. От стане повнолітньою і…

Євгеня таки звела племінницю з Ігорем. Знала б вона, як Віра її за це ненавиділа. Як, зрештою, і чоловіка.

Не невістка годила свекрусі – навпаки. Ігор також був уважним і терпеливим до молодої дружини. Покохав її. Віра ж його соромилася. Біля нього вона така гарна, струнка. Сільські сороки перешіптувалися:

– Погнало ж дівку з якогось дива заміж за кульгавого. А вона, мов намальована…

Свекруха настояла, аби невістка закінчила курси продавців. Віра влаштувалася на роботу в магазині на околиці міста. Там часто зупинялися водії, аби щось купити. І якби один із них покликав її з собою в інше життя – була б не проти.

Такий знайшовся. Казимир жив у обласному центрі. Двічі розлучений. Часто їздив в сусідню область у відрядження. Трошки старший за Ігоря. Зате як гарно залицяється. Які компліменти каже. Подаруночки привозить. Закохалася по вуха. Була готова на все заради свого Казика.

– Я розлучуся з Ігорем, – сказала якось.

– Ні-ні, не треба. Спершу поживемо просто так, а тоді побачимо…

– Значить, yтечу.

– Скажи своєму чоловікові, що… що на деякий час ідеш від нього. Не вистачало, аби тебе міліція шукала.

– На деякий час?

– Ну, це так… аби надyрити. А потім…

Ігор чи не вперше побачив дружину веселою. Гадав, може, вона врешті покохала його. Та вранці наступного дня побачив записку: «Деякий час буду жити окремо. Не шукай мене».

В Ігоря нила нога. І душа. А Лички-старші хапалися за серце і не знали, як дивитися людям в очі.

Велике місто здавалося Вірі чарівною казкою. А Казик такий уважний. Їм так гарно і любо в його подарованій батьками квартирі.

Невдовзі Віра зрозуміла, що чекає дитину.

– Казику, в нас дитина буде.

– Ні, дорогенька, це не моя дитина. Це твого… А тому я її не хочу.

 

– Твоє дитя, коханий, твоє…

Ігор розізлився. Шарпнув Віру з дивану. Поставив перед собою і мовив:

– Мама все влаштує. Це не моя дитина.

Вірі стало лячно. І до Ігоря повертатися не хотіла. Бо він також не повірить, що це його дитя. Певно, вже прокляли її Лички.

Прошкувала вулицею. Надвечірнє місто продував холодний вітер. Голова йшла обертом від думок. Тепер чарівне місто видавалось їй байдужим і хижим. Чужим. Вона втікала сюди за щастям, а щастя втікало від неї…

Віра стояла на колінах перед Казимиром. Обіцяла «вибити» в чоловіка розлучення.

– Скоро прийде мама. Все вирішимо. Вона в лікарні працює.

Жінка суворо глянула на Віру. Потім про щось шепотілася з Казимиром на кухні. Син переконував, що наразі не хоче втрачати Віри. Але й чужої дитини не хоче. А тому – вихід один…

– Ми з батьком закриваємо очі, що ти сюди дівчат водиш. Але цю…

– Мамо, я ж не знав. Та й вона також лише щойно…

Жінка, на мить задумавшись, махнула рукою і зайшла до кімнати.

– Дурепо, в мого сина не може бути дітей, – мовила до Віри. – Тому й розлучився. Втямила?

– Я не вірю.

Віра потрапила в лікарню. Ігор прийшов лише раз.

– Мене скоро виписують. Але до повного виздоровлення, кажуть, треба почекати. Потрібен час. Я кохаю тебе, Казику, і заради тебе…

– Я приїду за тобою, – перебив. – А зараз у мене справи.

Приїхав Казимир за Вірою до лікарні аж надвечір. Але повіз не до своєї квартири. А туди, звідки забрав. Казка чарівного міста виявилася сумною. І короткою…

Уже майже стемніло, коли знесилена Віра ступила на подвір’я Личків. Ігор сидів на лавці. Він завжди чекав її…

– Ігоре, – тихо мовила.

– Не кажи нічого. Йди до хати.

Лички-старші аж зойкнули від вигляду своєї невістки.

Ігор виходжував зрадливу дружину. Цікавився, чия це була дитина.

– Не твоя, – кинула у відповідь.

Свекри мовчки терпіли сором заради єдиного сина.

Євгеня намагалася не потрапляти на очі сватам. Ті не влаштовували скандали після того, що трапилося, просто сказали:

– Не пара Віра з Ігорем. Не треба було їх зводити. Ви почали життя їй псувати, а ми на те пристали. Хотіли позбутися племінниці – позбулися. А ми не подумали, що може бути ось так…

…Віра навчилася плакати, щоб ніхто не бачив. Сльози скапували в душу. Особливо, коли до магазину, де тепер працювала, заходили мами з маленькими дітьми. Шукала схожість своєї дитини, яку не бачила, з чужими малюками. Уявляла свою дівчинку або хлопчика. Подумки розмовляла то з нею, то з ним. Каялася. Часом здавалося, що втрачає глузд. І ридала невидимими слізьми…

Чоловіки й далі кидали небайдужі погляди на симпатичну продавщицю. Але тепер її це зовсім не хвилювало. А Ігор справляв дружині гарні туфлі чи чобітки. Нічого не шкодував. Його Віра повинна виглядати чудово.

Лички-старші з усім змирилися. У цій сім’ї Віра не почула жодного слова докору.

…Першим залuшив цей світ свекор. Невдовзі за ним – свекруха. Ігор ремонтував односельцям взуття і доглядав сад.

…У п’ятдесят Віра стала вдовою. В останній момент зізналася чоловікові в своєму гріху. От лише не знає, чи почув Ігор. Чи був ще при свідомості.

…Вона дбає про сад. Возить на ринок яблука – гріш якийсь капне. Сумує за Ігорем. Ніколи не думала, що почуватиметься самотньо без нелюбого чоловіка.

…Днями їй приснився дивний сон. Ігор тримав малюка. А вона запитувала в нього, куди потрапляють душі страчених, нехрещених дітей. Злякалася такого сновидіння.

У неділю поїхала до монастиря. Її там ніхто не знає. Не осудить. Там і запитає.

Неохрещені діти також отримають спасіння, відповів їй ченець. Бо в Господа до дітей – особливе ставлення. І порадив молитися.

Дорогою додому згадала слова свекра, який казав, що у птахів – душі дітей. Бо вони безневинні та найближче до Бога. І завжди восени на яблунях залишав трішки плодів. Для птаства. Тепер і вона буде так робити. Можливо, в якійсь пташині – душа її ненародженого малюка…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.