– БАТЬКО НАПИСАВ ЗАПОВІТ НА НАС! МИ ТУТ ЖИЛИ. І НЕ ДУМАЙ, ЩО ТОБІ ЩОСЬ ПЕРЕПАДЕ! БО ТИ – «ДЄТДОМОВСЬКА»! ХІБА РОЗВАЛЕНИЙ НУЖНИК ЗАБИРАЙ, – В ОДИН ГОЛОС, НІБИ ЗМОВИЛИСЯ, ВИГУКНУЛИ СЕСТРИ. НАДІЯ БАГАТО РОКІВ НЕ БУЛА НА РІДНОМУ ПОДВІР’Ї. СЕСТРИ, КОЛИ ПОБАЧИЛИ З ЯКОГО АВТОМОБІЛЯ ТА З ЯКИМ ЧОЛОВІКОМ ВИЙШЛА ЖІНКА, МАЛО НЕ ЛУСНУЛИ З ЗАЗДРОСТІ. А ПОТІМ ЗАЗДРІСТЬ ЗМІНИЛАСЯ НА ЗЛІСТЬ. – БАТЬКО В ХАТІ ЛЕЖИТЬ, – КРИКНУЛА СТАРША

 

– Батько написав заповіт на нас! Ми тут жили. І не думай, що тобі щось перепаде! Бо ти – «дєтдомовська»! Хіба розвалений нужник забирай, – в один голос, ніби змовилися, вигукнули сестри. Надія багато років не була на рідному подвір’ї. Сестри, коли побачили з якого автомобіля та з яким чоловіком вийшла жінка, мало не луснули з заздрості. А потім заздрість змінилася на злість. – Батько в хаті лежить, – крикнула старша.

Медсестра Іра поставила крапельницю Надії і присіла за свій стіл. Час від часу поглядаючи, як краплі повільно падають одна за одною, жінка згадувала своє сирітське дитинство. Від тих журливих спогадів мимоволі виступили сльози. За матеріалами

– Вам болить?

– Та ні… Згадала маму, притулок…

– То розкажіть, на душі стане легше, – попросила Ірина і підсунула стільчика до Надіїного ліжка…

…Хоча минуло вже 40 років, Надія й досі пам’ятає той страшний день. Стояв спекотний червень. Йшли на город за село в’юнкою польовою дорогою. Мама тримала Надюшку за руку і все приказувала, що маленька доцюня – її опора на старість. Як раптом за крутим поворотом з-за посадки у куряві заревів трактор і посунув просто на них. З перeляку молода жінка з дівчинкою навіть не зрушивши з місця. За мить в очах Надюшки потемніло…

Отямившись, вона побачила у житі при дорозі маму, яка лежала і не рухалася.

– Мамочко! – голосно закричала. Відкривала дитячими пальчиками її повіки, щоб розплющити очі, і просила: – Встань, прошу тебе…

Від дитячого вереску, що роздирав душу у спокійному полі під блакитним небом, здригнулися інші жіночки і кинулися бігти до стежки. Картина, яку вони застали, холодила душу.

Надюшка пам’ятала, як бабця, голосячи на все село, все ближче підштовхувала її у спину, щоб та хоч підійшла до мами:

«Підійди, поцілюй свою мамочку! Останній раз поцілюй». Але Надя впиралася, боялася підходити близько. Так і не підійшла…

А далі їхня велика сім’я вчилася жити без мами. Старші чотири сестри-старшокласниці щоразу відганяли її від себе, коли хотіла вмоститися до них на коліна чи просилася на город, бо й собі бралася полоти грядки, як це робила при мамі.

– Чого лізеш?! – кричали. – Всі бурачки повиривала! О, глянь, вже й моркви нема. От, мала зараза! Геть звідси! – шипіли, як зміюки.

– Тепер тебе ніхто не буде любити! А то, диви, цяця в мами знайшлася! От побачиш, і тато не буде з тобою панькатися, – злорадно посміхалися.

Це тепер Надія, повертаючись у минуле, зрозуміла, що мама дуже хотіла наpoдити п’яту дитину. Чи бабця розповідала, чи ті самі сестри (вже й не пригадає), що коли мама її носила, батько був цьому не радий.

***

…Минуло майже два місяці. Одного дня після Спаса до хати зайшов чорний, як хмара, батько.

– Надько, збирай, що там маєш: одежу яку, взувачки. Поїдемо в город.

– А чого в город? – у передчутті радісної новизни наївно заплескала в долоньки.

– Ох, ти ж, нелюде! – бабця заголосила, заламуючи над собою руки. – Таки надумав дитини позбутися! Не віддам! – бабця, здавалося, собою затулила від батька. Та він схопив малу за рученята і вирвав з міцних обіймів.

– Закрий, стара, писок! – грізно блимнув очима. – А то й тебе зaпру в інтернат!

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩