– Я працюю, тому що хтось в родині повинен заробляти! А не тільки витрачати! Джою, ну що з тобою! Тихо! Це я не тобі! – собака швидко бігав по квартирі, при цьому скулячи і гавкаючи.

 

– Я ж тебе попросила сходити в магазин?! Ні, ялинки-патички, сидить, в телефон свій втулився!

– Ти не гарчи на мене! Тільки з роботи прийшов! Можу я трохи перепочити?!

У родині Павликів назрівала суперечка Моментально в кімнаті з’явився Джой, чудернацький фокстер’єр – дворічний. На кожну гучну фразу подружжя він гавкав, ніби хотів перелаяти людей.

– Ти вже півгодини сиднем сидиш! На роботі пропадаєш цілими днями, ще й по господарству нічого не робиш! Та замовкни ти, Джою, не до тебе! – собака загавкав ще голосніше.

– Я працюю, тому що хтось в родині повинен заробляти! А не тільки витрачати! Джою, ну що з тобою! Тихо! Це я не тобі! – собака швидко бігав по квартирі, при цьому скулячи і гавкаючи.

– Що це з ним?

– Не знаю! Де поводок? Джою, заспокойся! Гуляти!

– По дорозі хліба купите!

– Добре!

***

Джой завжди їх мирив. Так, думав він, трохи запальні, але зате швидко відходять. Він знав, що головне – не дати суперечці розгорітися. Потрібно розвезти пару по різних кімнатах, або витягнути когось із них на вулицю. Як правило, через якийсь час обидва вже забували, через що репетували один на одного.

Був, звичайно, і сумний досвід, коли Джой проспав суперечку, тому що заснув на балконі, і подружжя Павликів розбило кілька тарілок. Чоловік зібрав сумку і кудись поїхав. Вона щовечора випивала келих червоного, плакала, щось намагалася пояснити Джою.

– Джою, він – телепень! Ну, невже він не бачить, що я хочу як краще?! Мені, що, його взагалі не критикувати? Але тоді це буду не я. маруда якась. Все в собі носити – я не зможу. Ні, спочатку зможу. Але потім – бабахне. А він теж хороший. Ну, поступися, промовч, я ж через годину буду спокійний. Ні ж: «Я так більше не можу! Це не нормальні стосунки», – вона дуже схоже передражнила господаря. – Може, дійсно, мені треба було рот на замок закрити?! Ну, ти ж то, Джою, чому мовчиш?

На наступний день, ближче до вечора, прийшов господар. Він не привітався з нею, мовчки взяв поводок, і пішов гуляти з Джоєм. По дорозі він теж став виливати душу собаці:

– Джою, я так більше не можу… І без неї я теж не можу… Я розумію, що у нас італійські емоції киплять. Але ці суперечки вгризаються в мене, як іржаві цвяхи. Ні, вона хороша, добра, цікава…, – потім всю прогулянку Джой вислуховував одні прикметники. «Так, думки господині були більш зрозумілими…», – міркував Джой. В кінці прогулянки господар видав підсумок – і красива.

Джой розумів, що гордість кожного завадить їм помиритися. Довелося все брати в свої лапи. Він перестав їсти, і почав тихенько скулити, імітуючи нездужання. Вона відразу ж подзвонила йому. «Проблема» була настільки сильною, що господареві довелося залишитися на ніч. Потім ще на кілька днів. Потім відбулося дивовижне одужання Джоя, але господар вже повернув сумку з речами додому.

Відтоді Джой вирішив не допускати конфліктів. Нехай краще кричать на мене, головне, не на один одного.

***

Джою виповнилося тринадцять років, коли задні лапи майже перестали слухатися. Павлики все розуміли.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩