Нас батько залишив, коли мені було 5 років, а братові – 7. Хоч наша двокімнатна квартира була батьківська, але він вирішив її залишити нам, тобто – своїм дітям. Але мама влаштувала справжню суперечку, стала нас з братом одягати – мовляв, ми самі йдемо в нікуди! Після того нашими батьками було прийнято рішення розміняти квартиру на однокімнатну і кімнату в гуртожитку для батька. Не розумію маму, про нас вона не подумала – як ми будемо тулитися усі в одній кімнаті? Та у мами були свої думки

 

Я щиро не розумію, чому мама моя всім намагається показати себе нещасливою людиною? І шкода її мені постійно, і хочеться їй висказати все, що так же не можна!

Скільки я себе пам’ятаю – це постійно маска якогось незадоволення і смутку на її обличчі, причому, завжди в усьому можна знайти вихід, а вона не хоче!

Ось, якщо брати до прикладу, починаючи з мого ранього дитинства – сім’я у нас була така: я, тато, мама і мій старший брат. Батьки розлучилися, вони разом не жили довго у шлюбі, коли мені було 5 років, а братові 7 тільки виповнилося – він якраз тоді в школу пішов. Хоч наша двокімнатна квартира була батьківська, але він вирішив її залишити нам, тобто – своїм дітям. Але мама влаштувала справжню суперечку, стала нас з братом одягати – мовляв, ми самі йдемо в нікуди! Після того нашими батьками було прийнято рішення розміняти квартиру на однокімнатну і кімнату в гуртожитку для батька. Не розумію маму, про нас вона не подумала – як ми будемо тулитися усі в одній кімнаті? Але мама ж сама домагалася цього! А все через її якусь гордість, що, мовляв, мені нічого від тебе не потрібно, я лише своє заберу і все.

Ну добре, мама розвішала покривала по кімнаті і виділила кожному свій куточок – так і прожили. Брат, як тільки закінчив школу, поїхав навчатися. Мама тоді плакала – мовляв, син мій поїхав далеко, як ми без нього витягнемо тепер? Хоча б вона мала, навпаки б радіти – одним ротом менше, та й головне, що у сина збулася мрія – вступив-таки навчатися туди, куди він мріяв все життя. Брат же не годував нашу сім’ю, це тато постійно платив аліменти і нам подарунки недешеві дарував, не дивлячись на те, що вже іншою родиною обзавівся і у нього своя власна сім’я вже є і діти в ній.

До речі, мама наша навіть вибрала собі роботу відповідну під її якийсь вічний смуток та незадоволення: працювала в фірмі з виготовлення пам’ятників і огорож, зараз вона на пенсії вже, але працювала вона там дуже довго.

А моє життя складалося якось так, що я довго не могла вийти заміж: спочатку навчання в медінституті, а згодомпотім просто довго зустрічалася з хлопцем, поки він не вирішив, що нам треба одружитися. Загалом, розписалися ми, коли мені було 27 років.

На моє весілля приїхав брат, сказав теж, що збирається одружитися, причому за кордоном, з іноземкою! Ой, ну все було зіпсовано. Все моє весілля вже булонікому не цікавим. Сльози у мами були суцільні і жодної радості ні на душі, ні в очах! «Ви всі мене кидаєте, я сина більше не побачу, ви прирікаєте мене на самотність!». Це було щось, вся увага лише до моєї мами була у нас на весіллі! І це я ще їй побоялася сказати, що чоловік будує в районному місті власний будинок для нас, і я там вже в лікарні влаштовуюся на роботу!

Весь день мама ходила похмура, сумна. На моєму весіллі люди лише й робили те, що кожен її заспокоював. Як я могла радіти сама на своєму власному святі? Та й святом вже його було назвати важко, якщо чесно. Це мав бути такий щасливий і яскравий день в моєму житті, а мама його просто зіпсувала.

Ох, як же вона плакала, коли дізналася про все! Так ми орендували з чоловіком квартиру в одному кварталі від неї, а тепер нас будуть розділяти аж 65 км! Ну прямо цілий океан в розумінні моєї мами. Я їй відразу сказала – ми, як повністю облаштуємося з чоловіком, то заберемо її до себе! Ну як же – тоді ще її робота тримала серед пам’ятників, а я з братом – зрадники, залишили свою маму самотньою і більше у неї нікого немає.

Ось орендувати квартиру за великі гроші – це нормально на її думку! Гаразд, поки добудувати і зробили ремонт, я дізналася, що вже чекаю дитину, чоловік пішов на підвищення, я в декрет. У нашому будинку – три великі кімнати, кличу я свою маму до себе, щоб приїхала, допомогла мені з маленьким дитятком, кімната є для неї у нас окрема, так ні – у неї ще робота! На пенсію вона вийшла, коли моїй доньці 2 роки виповнилося всього.

Так, вона брала відпустку і приїжджала до нас. Тільки вся її допомога – це суцільні нарікання та зітхання: «Куди ж ви себе загнали? Живете як в селі, скоро курей розводити будете, ти селянкою станеш! Як дитині тут розвиватися – за парканом, адже тут більше нічого немає? ». Бубонить і бубонить, особливо на зятя – типу, він у всьому винен, що дочку її загнав у район.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩