Але коли діти виросли і поїхали вчитися до столиці, ми стали більше часу проводити разом. Ми помічали, що нам і поговорити нема про що. Так, просто жили за інерцією. А потім чоловік взагалі сказав, що хоче піти. Спочатку я його не зрозуміла, але тепер вдячна йому

 

– Так я просто невдаха. Ось ключі від машини десь посіяла. Ніяк не збагну, що тепер робити.

– А запасні ключі вдома є?

– Так.

– Тоді в чому проблема? Давайте я вас відвезу додому, Ви візьмете ключі. А потім я знову привезу вас сюди. Я, сподіваюся, Ви недалеко живете?

– Так, поруч. Але мені незручно Вас напружувати.

– Та я не поспішаю. Судячи з Ваших сліз, у Вам допомога необхідна і дуже.

Так ми познайомилися з Іваном. Він, дійсно, мені допоміг. Ми стали дружити. Виявилося, що у Івана, так само, як і у мене, купа вільного часу, який йому просто не кому присвячувати. Він вдівець. Дочка заміжня, живе в сусідньому місті.

І з Іваном мені ніколи не нудно. Він цікава людина, з ним можна поговорити на різні теми. Наша дружба триває вже 7 років. Але ж якби не моя неуважність і не втрата ключів, я б так і продовжувала жити, нічого не змінюючи. І так живе величезна кількість сімей.

Вони просто звикають до своїх других половинок. Живуть, не відчуваючи почуттів, не маючи спільних інтересів і навіть тем для розмов. Просто не хочуть змін. Я зрозуміла зараз, що це неправильна позиція. У чоловіка мого колишнього не вийшло бути щасливим в новій сім’ї. Але він хоча б спробував щось змінити. Я не відчуваю образи, а навпаки, вважаю, що він мав рацію і вдячна йому.

Головна картинка – pexels.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.


Джерело

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩